Володимир Єшкілєв - Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

— Складно таке уявити.

— Я ж казав тобі, що шлях до Божественного Мороку важкий і тернистий. Якби було легко, всі б топтали сію дорогу. А так лише малому обраному стаду Божому відкрита вона і через велії труди пізнається… Отже далі: коли вдихнув і видихнув через ліву ніздрину, закрий її пальцем і так само зроби дев'ять дихань через праву. І таких вправ кожного дня маєш виконувати дев'ятсот дев'яносто дев'ять. І з кожним днем маєш тісніше й тісніше зливатися з Божим Усесвітом в усвідомленому диханні. Так аж до того часу, як відчуєш досконале злиття, коли ти є всім, а все є тобою і немає між тобою і всім жодної схизми-тріщини. Від тої миті вже зможеш йти шляхом заперечення, шляхом Діонісія і Палами, закреслюючи кожним довгим видихом частину світу. Зрозумів?

— Йтиму накресленим шляхом, святий отче, — запевнив Григорій. Розмова збентежила його, але він намагався показати твердість.

— І не забудь: відзавтра читатимеш братії Євангеліє! — суворо нагадав Авксентій і дав знак, що бесіда їхня вичерпана.

Ліля бігла попереду, а Вигилярний за нею. Його ноги вкрилися дрібними порізами від колючок і камінців, а серце уривчасто бухкало.

«Кончена пригода! — після чергового спотикання вирішив Павло Петрович. — Здається ніготь зірвав, та й дідько з ним…»

Вони бігли то пустельними місцями, то схилами, вкритими чи лісом, чи високими травами. Повний місяць щедро кидав на землю попелясто-срібне світло, від якого, здавалося, фосфорично мерехтіло повітря. Стежка губилася серед дерев і в різнотрав'ї. Якби не Ліля, Вигилярний нізащо не знайшов би шлях серед чебрецевих, мар'янників, ломикаменю і забудь-трави.

Найважчим виявився підйом на конусоподібну гору, біля підніжжя якої, немов чорні вівці, купчилися кривуваті дерева. На її вершині Павла Петровича зупинив різкий біль у потилиці. Перед очима спалахнуло і згасло сузір'я дрібних зірочок. Спочатку біль нагадував хвилі, що розтікалися від розпеченого стрижня, устромленого під основу черепа. За кілька секунд болеродний стрижень розсмоктався і біль запульсував у вузликах крижаної павутини, яка оповила потилицю від шиї до тім'я і вушних арок.

«Грьобані відьми! — подумки вилаявся він. — Ледь не проломили мені голови».

— Тут не можна зупинятися, — почув він голос Лілі.

— Не можу більше… Зараз впаду… — Вигилярний закинув голову, охопив її долонями; біль почав вщухати, крижана «павутина» розлізлася на окремі клапті. Краєм ока побачив, що Ліля підійшла і дивиться на нього. У світлі місяця її намащене тіло виблискувало, немов металева статуя.

— Далі буде легше, — запевнила спортсменка. — Перейдемо через долину, — вона кивнула на темний, покопирсаний невідомими копачами діл, — потім ліс, ще одне узгір'я, й там вже буде озеро. Треба рухатись, бігти. Інакше — біда.

— Темні сили? — скривився Вигилярний.

— Тобі краще не знати.

— Я й не хочу… До одного місця все те ваше знання… Зараз… — він покрутив головою, намагаючись скинути з неї залишки «павутини». — Ху-у-у! Наче відпустило.

Жінка кивнула і швидко рушила схилом. Він на мить замилувався її економною грацією, грою мускулів на спині і сідницях. Дикий простір пасував атлетичній фігурі Лілі. Сила її досконало організованої плоті наче розкрилася серед навколишніх схилів-вітрил і пласких пірамід, посріблених місячним сяйвом. Перед очима Вигилярного сталося диво. Століття зникли і з мороку забуття повстали часи незапам'ятні. Юна богиня, як і тисячі років тому, бігла до Несамовитого, розсікаючи міцними колінами трави, а чорна грива її волосся шаленіло металася між плечима. На якусь мить він пошкодував, що не навчився малювати й зможе хіба що у пам'яті закарбувати це видовище.

Він пришвидшив свій біг, прислухаючись до пульсування крові. Серце продовжувало видавати бухи, але потиличний біль, на щастя, не повертався.

Вони вибігли з байраку на чергову верховину, зарослу жерепом, ялівцем і мохом. Звідси починалося високогір'я. Навколишній пейзаж відчутно змінювався. Місяць на небі налився зловісною червінню, а повітря стало прозорішим і холоднішим. Тиша набула дивних властивостей. Жодний цілісний звук не розривав її гнітючого масиву, але в повітрі немов носилися дрібні невловимі уривки звуків — напівввиття, чвертькрики, восьмі й шістнадцяті частинки звіриних ричань, — які людське вухо не вирізняло. Проте ці шматки й тіні звуків сприймалися на якомусь незнаному підсвідомому рівні, напружували Вигилярного і проростали в ньому невмотивованою тривогою.