Володимир Єшкілєв - Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

Після молитви Авксентій підізвав Григорія до себе.

— Кажи мені без лукавства й недомовок, — звелів ієромонах, — що гнітить тебе, сину мій, що тривожить?

— Не виходить, не складається в мене, отче, накреслена вами молитовна вправа, не годен я знайти в собі моці подвижництва.

— І тільки це?

— Я не можу усвідомити дихання.

— Тому, сину мій, що ти й досі не здатний припинити зневолюючої роботи свого розуму. Коли розум не спить, лоза пізнаючої темряви ховається і не дає плодів.

— Не спить, не спить розум мій, отче… Як приспати розум? Як зупинити роботу його, роботу скорбну?

— Смиренням, сину мій. Тільки смиренням. Блаженні є вбогі духом.

— Я смиряюся, отче.

— Смиряєшся, сину мій, смиряєшся, але ж не тим смиренням, яке заповідали нам старці. Не тим… — в голосі ієромонаха з'явилася якась тріщина, суворість надламалась і виринула втома. — Твоє смирення має бути глибшим за знищення того всього, що складає сутність твоєї персони. Ти, сину мій, маєш змиритися у такий спосіб, щоби відчути себе за межею найпершої ускладненості, маєш ісполерувати [96] Ісполерувати — відшліфувати, прояснити. в собі первісну ясну простоту світу сього. Маєш бути простішим за хробака, меншим за порошинку. І в сій останній малості, знищивши самість свою і припинивши розум свій, маєш безупинно і щиро славити Творця.

На очі Григорія несподівано для нього самого навернулися сльози.

— Це не сльози смирення, це ти себе жалієш, себе вередиш, — зауважив ієромонах, втому в його голосі заступило роздратування. — Ти все ще дмешся бути царком свого внутрішнього світу. Немає ніякого твого світу, рабе Божий! То мара диявольська, мара, мара! Зруйнуй той свій фальшивий світ, розтопчи безжально ту облуду ногами, спали погорду свою полум'ям віри і розчинися в творінні Божому! Розчинись без залишку, без надії і сподівання на щось, окрім Господа!

— Я намагатимусь, святий отче. Я щиро намагатимусь. Я знищу, розтопчу, розчинюсь, відрекуся… — шепотів Григорій, а сльози самовільно і рясно заливали його обличчя.

Та сама альтанка посеред чорно-білого «шахматного» поля. Істота у срібній масці дивиться на Вигилярного металевими очима.

«Ти вже зрозумів?»

«Мене хочуть для чогось використати. Ось що я зрозумів».

«Тобі дають право на твоє істинне призначення».

«Я вже маю призначення».

«Яке?»

«Я історик, я напишу книгу про Григорія Сковороду».

«Про Сковороду вже написані сотні книжок. Ти хочеш попрацювати на примноження звичного?»

«А яке ж тоді моє „істинне призначення“?»

«Самому стати продовженням Григорія Сковороди, стати Сковородою».

«Невже „Сковорода“ не прізвище, а чин?»

«І прізвище, і звання, і чин, і знак, і криївка посеред пустелі. Так сталося на цій землі, що лише Сковорода через Біблію створив свій окремий світ, замкнув на себе суверенні сенси й навік залишився найвидатнішим із Хранителів Навни, заповіданої цій землі предками».

«Прості люди про це не відають».

«Простим людям про це не личить відати. Як не личить босим очам дивитися на Сонце. Осліпнуть від Сонця босі очі. Прості люди перебувають у світоглядних блуднях і перебуватимуть там до виповнення часів. Але для того щоби їм вільно було блудити темними манівцями, народжувати дітей, сіяти хліб і будувати хати, хтось повинен взяти на себе передстояння за них перед вічністю. Хтось має бачити і знати, приховувати і являти, заглядати у безодні…»

«…і дивитися на Сонце?»

«Якщо тобі сподобався цей образ, мисли свій чин через нього. Хтось має дивитися на Сонце й не сліпнути».

«Ви маєте окуляри для таких добровольців?»

«Окулярів не треба. Зжени Єхидну з обличчя свого».

«Яким це робом?»

«Відчуй, як вічність перемагає смерть».

«?..»

«Зараз ти самотній, дуже самотній. І смерть приготувалася зустріти тебе. Але навколо тебе не порожнеча, а вода. Найперша субстанція й основа основ життя. Вона може вбити, а може стати опорою для воскресіння. Перемагаючи смерть, ти знайдеш знання, яке не вичитати з книжок і не почути на лекціях. Якщо ти воскреснеш для світу, то воскреснеш іншим».

Альтанка зникла.

«Відкрий очі!» — наказав голос Маски.

Він неквапно, дуже неквапно — немов у фільмі з уповільненою зйомкою — падав до холодної озерної безодні. З його рота виривалися бульбашки, а вода заливала вуха, вперто просотувалась між міцно стиснутими губами.