Володимир Єшкілєв - Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

— Я не розумію… — почав Григорій.

— Зараз зрозумієш, — пообіцяв пірат. — Але давай спочатку відійдемо до надійнішого місця. А то я бачу, що твої смердючі приятелі вже нашорошили вуха.

Вони відійшли подалі від рибного причалу, до гострого рогу фортечних мурів, що спиралися на скелю і величезні брили штучного берега. Тут нещадно палило сонце, але навколо не вешталися волоцюги й простір на всі боки добре проглядався. Те, що їх можуть побачити з боку Джудекки [59] Канал, що відділяє центральний острів Венеції від острова Ла Джудекка. , як зрозумів Григорій, пірата анітрохи не хвилювало.

— Ти ж, напевне, ще не знаєш, що твою патронесу арештували, — почав пірат, зручно вмощуючись на теплій брилі.

— Констанцу?

— Так, Грицю, фармазонку і чорнокнижницю Констанцу Тома. Її чоловіка, до речі, також, але потім його випустили. Арештував їх гранд-месір. Так називають офіційного виконавця рішень трибуналу. Знаєш, що найцікавіше: це все сталося за кілька годин після того, як ти втік з її лігва. Чуйку маєш чи щось таке?

— А за що її?

— У Венеції фармазони поза законом. Проте, головною причиною такої поспішливості був, наскільки нам відомо, саме ти.

— «Нам»? А хто такі «ви»?

— Слухай, чоловіче, зі мною не треба гратися у телепня. Ми — це Таємна канцелярія Її Величності імператриці Єлизавети Петрівни. Чи ти вже забув, з ким маєш справу?

— І багато вас тут?

— Скільки треба.

— Її потрібно звільнити.

— Кого?

— Я кажу вам, що Констанцу треба звільнити за будь-яку ціну. Інакше я в жодний спосіб не зможу зустрітися з Орликом.

— Он як… — похитав рудою бородою пірат. — Наші думають, що Орлик вже не суне сюди свого носа. Арешт банкірші розворушив усю масонерію.

— Вона мені влаштує зустріч із ним де завгодно. У Римі, у Парижі. Чи вам вже не треба, щоби я з ним зустрівся? Щоби дізнався про його наміри?

— Треба. Ще й як.

— Щось сталося?

— Так.

— Що саме?

— А це вже тобі не я буду розповідати.

— Якщо вам дійсно потрібна ця зустріч, то ви маєте звільнити Констанцу.

— Це неможливо. З нею, здається, все дуже зле. Вона у пазурях Священного трибуналу. Ми ж не будемо, чоловіче, заради якоїсь там фармазонської відьми штурмувати цілий Палац Дожів. Сам поміркуй.

— Як собі знаєте. Але без її підтримки та зв'язків сам я нічого у цій справі не вартий. В мене ще немає ані рекомендаційних листів, ані масонських паролів. Мене й на гарматний постріл не допустять до Орлика. Він полковник, дигнитарій, конфідент короля Людовіка, а я хто? Нужник, голосраченко.

— Ти був голосраченком, а тепер ти людина на царській службі, — нагадав пірат. — Не панікуй, Грицю. Не з такими ще оказіями раду собі давали. Щось придумаємо.

— Швидше думайте.

— Швидко лише кошаки з мамки вилазять. А тут справи поважні, потребують рекогносцировки. За тиждень до Венеції прибуде турецький корабель, а на ньому наше з тобою начальство. От воно й буде міркувати, вирішувати, наряди роздавати. А ми з тобою — дрібнота, тут ти правий. Ми начільним про все доповідатимемо, а потім їхні наряди виконуватимемо. Зрозумів? У нас дисциплінія. Чував таке слово, земляче?

— Чував, чував… А якщо її до того часу закатують?

— Не бійся, не закатують. Тутешня інквізиція нікуди не спішить і справи свої швидко не робить. Вони й тебе проґавили, бо, бач, тутешні писарчуки цілих дві доби не могли розшифрувати гарячого листа. У Петербурзі за таке нехлюйство Нікіта Юрійович [60] H. Ю. Трубецькой — генерал-прокурор, керівник Таємної розшукових справ канцелярії. усіх приказних заслав би до Сибіру. А тут, земляче, не ті порядки. Ліниві всі вони тут, розбещені, сієсти усілякі собі роблять, лише б подовше поспати. Одне слово — гондольники. Біди не знають.

— А що то був за лист?

— З Трієсту, кажуть. По твою душу, земляче, його послали… Але, бачу, щось тобі, Грицю, моцно небайдуже до тієї Констанци. Любка твоя, чи що?

— Ні. Я лише за справу турбуюся.

— Так я тобі й повірив. Авантажна краля?

— Вона чільна масонка. Особисто знайома з Орликом. Колись була його амантою, — несподівано навіть для себе збрехав Сковорода. Й відразу злякався: чи не видасть його власне обличчя.

Проте пірат ніяк не зреагував на таке повідомлення. Він мовив:

— Потім про це побалакаємо. Зараз, Грицю, ти підеш зі мною. Треба буде тебе надійно сховати.

Того ж спекотного травневого дня на аудієнцію до інквізитора Кондульмеро напросився абат Мартіні. В Республіці Святого Марка ця людина напівофіційно представляла інтереси Верховної і священної Конгрегації Римської і Вселенської інквізиції. Тієї інквізиції, яку у Венеції називали «чорною» [61] На відміну від інквізиції Республіки, яку називали «червоною» за кольором мантій державних обвинувачів. . Проте, окрім цього факту, про абата Мартіні ніхто нічого конкретного сказати не міг. Він був привітною і лагідною людиною, мало цікавився політичними справами Республіки, нечасто відвідував кардинала-патріарха і проводив свої дні у скромній двоповерховій резиденції біля каналу делле Наві, вікна якої тримали і вдень і вночі зачиненими. Вхід до резиденції пильно сторожив здоровенний німий монах з білим емальованим хрестом на грудях. Іноді абата бачили у Публічних садах поряд з Арсеналом. Невисокий, зсутулений і неквапний, він прогулювався, спираючись на лакований ціпок, увінчаний срібним зображенням черепа.