Володимир Єшкілєв - Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

Павло Вигилярний вже давно не мандрував горами й невдовзі відчув, що не встигає за старшим братом. Йому випало нести у наплічнику воду, пакунок з бутербродами і один з канделябрів. Вантаж не виглядав на критичний, проте вже на п'ятому кілометрі блукання гірськими стежками його спина під наплічником стала геть мокрою, а в колінах і гомілках замешкав нав'язливий біль.

— Далеко ще? — спитав він, коли почав відставати.

— Неблизько. Стомився?

— Та є трохи.

— Давай зупинимось на хвилину, — раптом запропонував старший. — А то, бачу, ти вже з дихання збився. Відпочинь.

— Ну, о'кей, — молодший дещо здивовано подивився на «карпатського есквайра». Наскільки він знав свого брата, вдачі Олександра Петровича не були притаманні спалахи співчуття до слабших та відстаючих.

Вони сіли на обдертий до гладкого стовбур поваленої ялинки і зволожили горло водою.

— Ти на мене обідився, — чи то запитав, чи то констатував старший.

— Ні, не образився.

— Обідився, я ж бачу.

— Та кажу ж тобі: ні.

— Обідився, обідився, — примружився Олександр Петрович. — Жаба тебе душить, що маєш віддати мені сорок процентів.

— Я тобі чесно сказав, Сашо, що не вважаю такий розподіл відсотків справедливим, але ж ми з тобою — одна родина. Я не буду кіпішувати. Нехай буде сорок.

— Обідився… — зітхнув старший.

Запала мовчанка.

— Ти нічого не помітив? — раптом запитав Олександр Петрович, вдивляючись у коротку лісову перспективу, де колонада дзвінких серпневих дерев спиралася на лабіринт переплетених сірих коренів.

— Ні, а що? — Павлові передалося занепокоєння старшого.

— Та ні, почудилося, — махнув рукою «карпатський есквайр». — Ну що, трохи відпочив?

— Скільки ще йти?

— За сусідньою горою. Ти хоч запам'ятовуєш, як ми йдемо?

— Не дуже, — признався молодший. — Ці всі повороти — вони ж однакові.

— Це лише так здається. Нічого, — запевнив старший. — Я тобі потім на карті все поясню, нічого там надто мудрого немає.

— Так що тобі там почудилося?

— Звук.

— Який?

— Коли у тиху погоду суха гілка під ногою зламається, то такий звук, як постріл. За кілометр чути.

— Я не чув.

— Я колись теж не чув. В місті вуха мохом заростають. Але тут тепер туристів повно.

— А там, куди ми з тобою йдемо?

— Будемо сподіватися, що немає.

Григорій продав сюртук (ночі були теплими), зірвав металеві прикраси з башмаків, навмисно забруднив панський одяг пряженим корком і швидко став своїм у компанії волоцюг, які жили у районі Дорсадуро, на березі брудного каналу, назви якого він так ніколи й не довідався. Єдиною річчю, яка не потребувала жодної трансформації, була його потерта школярська торба. Перетворення пристойно вдягненого іноземця на місцевого драня відбулося настільки легко, що він і сам здивувався.

«Певно, печерські угодники дарують мені таку невпертість у прощаннях з непотрібними речами і примарними зручностями світу сього», — вирішив Сковорода і возніс вдячну молитву до собору спочилих у Бозі святих Печерської лаври.

Того ранку Сковорода шукав біля порту вибракувану перекупниками рибу. Раптом хтось сильно штурханув його в спину. Він ледве не впав з високого парапету на замоховілі камені причальних «биків». Проте ще більшою несподіванкою для нього стало те, що він почув за мить після потужного стусана.

— Бог у поміч, земляче! — пролунав хрипкий бас. Вітання було проказане чистісінькою черкаською говіркою.

Григорій рвучко озирнувся. За його спиною стояв здоровенний рудобородий пірат у круглому капелюсі того штибу, який в Україні називали «шведським». У проріджених пригодами зубах пірат міцно тримав коротку люльку з чорного дерева.

— І вам Боже помагай, — привітався, на всяк випадок займаючи позицію, яка була б зручною для бійки.

— Ти мене не страшися, Грицю, — пророкотав пірат, побачивши його маневр. — Я тебе, чоловіче, вже тиждень шукаю. Та й не я один. Добре ж ти замаскувався. Молодець.

— А за яким таким добром я вам здався? Звідки мене знаєте? Й хто ви такий?

— Тобі вітання від Татуся Прота.

— Спасибі, — промурмотів Григорій, заскочений тим, як несподівано, з глибокого мороку забуття, воскресло його шпигунське призначення. — Як ся має пан Духніч?

— Ліпше за тебе, — засміявся пірат і стишив голос. — Але годі про того павука. Ми всі просто у захваті від того, як тобі вдалося обійти тутешніх інквізиторів. Це ж треба! Такий собі з вигляду пришелепок, а обвів навколо пальця самого Щура Кондульмеро.