Володимир Єшкілєв - Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

— Але ж святі люди на Афоні і в наших монастирях досягали Світла через ісихію.

— Ви особисто знали таких людей? — метал став дзвінкішим.

— Я знав людей, які спілкувалися з такими людьми.

— Я вірю лише у те, що сама бачу. А ви, як справжній син Церкви, віруєте у попівські нісенітниці. Я також спілкувалася із тими, хто бачив тих, які знали когось, хто клявся, що на власні очі бачив песиголовців. Але це не означає, що я маю вірити у те, що песиголовці насправді існують. Скоріше не існують, аніж навпаки.

— Це погане порівняння.

— Чому? — в голосі Констанци дзвенів вже не просто метал, а шабельний булат.

— Не можна порівнювати святого відлюдника з песиголовцем.

— Olla! Які суворі обмеження на порівняння, ви лише подивіться! Я не порівнювала. Я просто застосувала наріжне логічне правило, котре називається «лезом Оккама». Це правило гласить: не треба примножувати сутності без потреби. Світ однаково добре обходиться як без фантастичних песиголовців, так і без ваших фантастичних святих, які буцімто на Афонській горі сидять, мовчать і чекають на осяяння. І відкидають при цьому процес наукового пізнання. Що доброго роблять ці святі для людей? Чим допомагають поступові людства до свободи, рівності і братерства? А наука, до речі, полегшує людям життя, звільняє їх від темних забобонів.

— Це не святі погані, це я такий вбогий розумом і не можу вам до ладу пояснити, — здався Григорій.

— Як ви любите самопринижуватися! — вона дивилася на нього майже презирливо.

— Принижене серце є таким, яке не заросло теренами турбот, а готове одержати правду Божу, — повторив він нещодавно сказане Лейлі.

— Яке безглуздя! Якщо ви будете так чинити, Григорію, я розлюблю вас! — рум'янець залив не лише обличчя, але й лебедину шию красуні. Воронова грива її волосся, вільна від заколок і гребнів, здавалося, от-от злетить над плечима двома чорними крилами.

— А хіба ви мене любите? — здивувався Сковорода. Про себе він зауважив, що уперше бачить, щоб молода жінка так червоніла.

— Я хочу, щоби ви мене правильно зрозуміли, — Констанца наблизилась до нього, так що він крізь сорочку відчув гарячкове тремтіння її тіла. — Я не куртизанка й не гетера, як ви собі нафантазували… Мовчіть!

— Але… — спробувала заперечити «природня людина».

— Мовчіть, кажу вам! — кволе заперечення було придушене у зародку. — Я не зраджую моєму чоловікові з чоловіками. А вшановувати Венеру з красивими жінками пристойним товариством зрадою не вважається. Я не зраджую чоловікові, хоча він вже два роки не розділяє зі мною ложа й був би не проти, аби я завела собі коханця. Або й цілий загін коханців. Йому було би так зручніше. Але я маю принципи.

— Ще маєте Ліду.

— Так, — крильця калабрійського носа Констанци напнулися, як вітрила піратського шлюпа перед атакою. — Маю Ліду. Маю її так, як мені заманеться. Так, як не підкаже вам ваша вбога уява. Я кохаю Ліду. Вона — моє «живе срібло». Вона — ртуть, а я — сірка. Ми зливаємося з нею в одну полум'яну цілісність, як ці два елементи у реторті алхіміка зливаються, утворюючи Філософського Меркурія. Проте я також можу покохати і вас, Григорію. Можу, не дивіться на мене так! Можу! Але тільки не тоді, коли ви мурмочете щось святенницьке про «принижене серце» і «осяяння». Вам не пасує філософія хробака. Я бачу в вас природний потенціал героя. Потенціал народного трибуна. Потенціал Брута і Демосфена. Ваш лідер Orlyk нині потребує таких як ви. Наближається вирішальний час всеєвропейської битви за вольність. Всі народи від океану до східних степів повстануть проти тиранів, мракобісів і обскурантів. Чи вам байдужа доля вашої Батьківщини?

— Не байдужа, зовсім ні. Але ж є вища Вітчизна у чертогах Отця Небесного.

— Геть з моїх очей! — просичала Констанца, показуючи рукою на двері. — Ви мене розчарували.

— Прошу вибачити мене, вбогого, — сумно посміхнувся Григорій. — Вибачте також за те, що не потрафлю сьогодні віддати вам цього одягу…

— Ге-е-еть!

У тому крику Сковороді раптом почулося щось знайоме. «Це ж так виганяв мене зі Львова демон, що сидів у тілі юнака!» — згадав він. Григорій відважив розлюченій жінці низький поклін і твердим кроком залишив апартаменти подружжя Тома.

«Ліда — ртуть, а я сірка!» — згадав він слова Констанци. В тих книжках, з яких він починав своє осягнення світу, сірка твердо асоціювалася з пеклом та його хазяїном.

Виходячи з будинку на вулицю Отців Тринітаріїв, Сковорода прочитав Ісусову молитву й тричі перехрестився.