Володимир Єшкілєв - Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

— Бог простить, — мовив священик, переконавшись, що в єстві Григорія немає явної демонічної присутності. — У нього, у нього проси смиренномудрія. Якщо, сину мій, не маєш твердості у собі самому, то як насмілишся вийти на смертну прю з прислужниками князя темряви, в інших персонах перебуваючими?

— Прегрішний і нємощний єсм. Не тримайте на мене зла.

— Замість того, щоби канючити, йди паломничати. На Святу Гору йди, в скити до твердих молитників афонських. Там тебе навчать, як твердо і неухильно протистояти бісам.

Григорій ніяк не зреагував на пропозицію екзорциста. Він і далі міркував про використання свійських тварин як вмістилищ бездомних духів. Думав не тому, що саме це його тепер гостро цікавило, а радше задля ідеї не давати часу і простору іншим думкам. Причепливим і яскраво грішним.

Вигилярний відкрив стулки старої шафи. В ній виявилось щось на штиб язичницького вівтаря. На кам'яній призматичній тумбі стояло дерев'яне зображення жінки, одягнене у червоне, гаптоване золотом платтячко з короткими рукавами. Підведені догори почорнілі руки ідола замість долонь закінчувалися потовщеннями, подібними до маленьких чашок. Обличчя ідола не мало виразних рис, його виступи і заглибини стерлися від часу і доторків. Старе дерево, дрібно потріскане і вкрите смоляними нашаруваннями, різко контрастувало з платтячком, новим і блискучим. На шию ідолові хтось одягнув крихітний віночок. Квіти засохли, але зберегли кольори. Біля тумби Вигилярний побачив валізу, обтягнену темною шкірою. Він взявся за ручку і раптом відчув, що валіза досить важка. І чомусь не здивувався, коли знайшов у ній вироби з дорогоцінних металів. Мішечок із золотими монетами і два срібні підсвічники. Він бачив подібні у церквах і знав, що колись такі підсвічники називалися «ставниками».

«Так ось що шукала та сука, — вирішив Вигилярний, зважуючи у руці один зі ставників. — Важка штукенція, кілограми на три потягне. Антикваріат. Дукатики також цікаві… Але тобі, руда тварюко, — вилицювате обличчя жінки-вбивці виринуло з його пам'яті, — все це не дістанеться».

Він вирішив, що настав час бути рішучим. Вже закриваючи валізу, зупинив свій погляд на ідолі. На його руках-чашках. На червоно-золотому платтячку. Розмірковував недовго, адже десь на глибшому рівні свідомості виник тихий потік мисленого шепотіння: «Дій, дій, не вагайся!». З розміщенням статуетки у валізі виникли певні проблеми, але з ними швидко впорався. Залишилось лише непомітно щезнути.

Вигилярний повернувся до коридору і прислухався. Подумав, що якби до майстерні зайшли менти, то у коридорі було б чути їхні голоси. Але під бетонні плити, якими накрили підземелля, не проникало жодного підозрілого звуку. Десь шарудів щур, капала вода. У кімнаті, де Вигилярний знайшов скарб, щось тихо порипувало. Певно, хитаються двері старої шафи, вирішив. Вигилярний вимкнув у коридорі світло, вимкнув звук на своєму сотовому і рушив до сходів, що вели в майстерню.

За бляшаними дверима не було нікого. Обережно, стримуючи дихання, піднявся сходами, зупинився там, де вони повертали під прямим кутом, і знов прислухався. У майстерні було тихо. Вже зробив крок до повороту, коли почув, що відкриваються зовнішні металеві двері майстерні.

— Огляньте це приміщення, — наказав хтось невидимий. — А я піду ще раз обдивлюся у будинку.

До майстерні увійшли люди. Один із них об щось зачепився і тихо вилаявся. Потім гримнуло залізо.

— Вмикача бачиш? — запитав хрипкий голос.

— Оцей ніби… Але він не працює, — відповів інший голос. Вигилярному здалося, що у людини, яка шукала вмикач, дивний акцент.

— А я ліхтар забув.

— Я маю. У мобільному, — акцент чітко накреслився в останньому слові.

«Певно, прибалтієць», — припустив Вигилярний і позадкував до металевих дверей, намагаючись не видати себе звуком. Пам'ятав, що на сходах лежало дрібне залізяччя, тому рухався повільно, обережно переносячи вагу тіла з носка на усю підошву.

— Є жмур, — почув повідомлення «прибалтійця».

— Точно? — чомусь пошепки запитав хрипкий.

— Онде, за верстатом. Лежить головою до стіни. Зараз я подивлюся… Бачу проникаючі. Подзвони Саничу, нехай викликає опергрупу.

— Чекай, треба ж його оглянути. Може, він ще живий.

— Та ні, то жмур. Стопудовий жмур.

— Ану, посвіти мені. Он туди посвіти…

Вигилярний не став чекати, поки менти розберуться з трупом Гречика і відступив до коридору. Найбільше він боявся того, що бляшані двері зрадливо рипнуть. Але обійшлося. Тепер єдиним можливим шляхом втечі для нього залишилися бічні двері, що вели незнано куди. Увімкнути світло не ризикнув, подумки подякувавши невідомому за підказку. Його сотовий також було обладнано ліхтариком. У його синюватому світлі оглянув бічні двері. Їхній замок не встояв перед «карпичем» із сувенірного набору. Але ці двері виявились рипливими. Він лише на кілька сантиметрів прочинив їх, як відчув спротив іржавих петель і зародження бридкого верескливого звуку.