Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Біля кожної церкви він зітхав і заходив досередини, де з насолодою вдихав дух ладану і горілих воскових свічок. Тоді душа його розширювалася, і він наповнювався слізьми й замилуванням, було йому тихо й сумно, і думав він про гріхи свої та світові. Перед ним плавали дитячі личка, здається, вони співали якийсь канон церковної служби, князь упізнавав їх: двійко юних і гарних дітей, блідих та жовтих, як віск, бо вони померли, а він зволив думати, що то була кара йому за гріховне життя, що його вів до нещасного випадку. Князь виходив із церкви з племінним поглядом і з такими підтисненими вустами, що нагадували вони швидше риб’ячий, а не людський рот – смуток його був справжній, а може, тільки трохи награний, адже відтоді, коли під час епідемії скарлатини померли його діти, минуло вже п’ятнадцять років. Тож часом він змушений викликати в собі той біль, адже розумів, що нічого такого забути не може, що кару божу він має спокутувати двома способами: каяттям, молитвою, постом, усамітненим життям (перший спосіб) і ревною службою державі, притому ревною настільки, що в його підлеглих недаремно трусилися б коліна (спосіб другий). Тому весь його дім було наповнено старими й новими іконами, які князь не втомлювався купувати, лампадами і влаштованими в кількох місцях аналоями. З книжок у його домі були тільки Біблія, Псалтир, богослужебна література і підручники, за якими навчалися вихованці семінарій та духовних академій; він не втомлювався ті книги перечитувати, а за настільну мав "Моральне богослов’я". Коли ж з’являвся в канцелярії учбового округу, то обличчя всіх його підлеглих ставали, як у пісників, і говорили вони, намагаючись вживати якнайбільше біблійних висловів. Часом князь Матневський-Шашкін скликав чиновників у свій величезний кабінет, де, крім портрета государя, висіло сім солідного розміру ікон, і проголошував одну й ту ж промову, яку дехто встиг запам’ятати дослівно і потім досить утішно її пародіював. Перед тим як почати, князь заплющував геометричне круглі очка, і на його обличчя лягав мир. Від цього глуха тиша залягала навкруги, така, що навіть павуки й мухи не дозволяли собі чинити зайвого шуму, бо знали: після того піде твердий наказ усіх їх винищити. Коли ж погасали князеві очі, обличчя його ставало добре і благе, а вуста ледь-ледь розсувалися, бо м’якшали. Всі дивилися на те обличчя з підхлібною увагою, а дехто з тих, хто дозволяв потім пародіювати попечителя, – з радісним очікуванням; князь розплющував очі раптово, і його рот починав викидати слова одночасно з цим чародійним актом прозріння:

– Я хочу звернути увагу панства, і ви повинні в наказах та циркулярах передати ці мої думки в усі учбові заклади, ввірені в моє попечительство, що вся новітня наука, всілякі філософські учення і нова література – це ніщо інше, як творіння сатани. За божим допустом вони викидаються у світ, щоб Через диявольські спокуси випробовувати нашу віру й сумління, бо, спитуючи нас, бог уселяє в нас тверду віру в себе, достойних належно винагороджує, а недостойних відсилає кипіти в пекельній смолі. Єдино істинна наука – це закон божий, і коли ми навчимо наших підлеглих та учнів слідувати кожній його літері – виконаємо своє призначення навчителів і зробимо підлеглих вірними слугами бога, царя, як божого помазаника, і держави, цієї вищої благодаті для людини. Тоді ми посіємо на землі мир і високу моральність і дамо тим самим нищівну відсіч сатані, який щороку нас спокушає і хоче розладнати твердо упорядковане, бережене законами життя, перетворивши його у бридку марноту марнот. У мене все, панове, візьміть це до уваги й виконуйте.

Колись я, вперше почувши цю промову, був непомірне нею врадуваний, ці слова викликали в мене святий трепет – це таки було щось вище наївної науки мого батечка, який розумів і хотів розуміти світ десь так само примітивно, як будував свій світогляд, – не на загальнодержавних інтересах, а на своїй простакуватій вірі, через що мимовільно протиставляв себе світові і творив тим самим гріх, що його називають гординею людською. Кажучи відверто, свого часу я також гадав здійснити те, до чого додумався згодом директор Житомирського раввінського училища Ковнірчук, спинила мене тільки неблагозвучність мого прізвища; я побоювався, що князь зреагує на нього гостро суб’єктивно, адже він надто багато уваги надавав символам і звучанню самих слів, бачачи в тому вияв вищої сили, а не звичайну випадковість. Тому я й не осмілився свого часу висловити йому увіч захоплення його програмою та житейською філософією, а тільки віддав йому, образно кажучи, повітряний поцілунок, якого він, певна річ, не міг ні побачити, ні відчути.