Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Отак, молодий чоловіче, – сказав, зирнувши, – непомірність створює пересит, а пересит шкодить і духовному, і фізичному здоров’ю…

– Покійних не судять, – смиренно сказав я і напустив на обличчя благочестивий вираз.

– А я й не суджу, – сказав Микола Платонович, – а раджу вам навчатися з лихих прикладів.

– А чому саме мені? – зчудувався я.

Тоді я помітив супроти себе палючі, ясні очі, розширені й трохи несамовиті. Мимоволі здригнувся, бо в мене потекло щось гаряче, як вогонь, я переповнювався тим його чудним поглядом, як глек, – він же освітив мене, проглянувши наскрізь, як щось прозоре й нематеріальне. Саме це непокоїло: а що, коли легенди про прозірливих не вигадка? Але я відразу ж заспокоївся: при всій проникливості кожна людина для іншої – пітьмава загадка.

– Не маю вас честі знати, – глухо сказав Микола Платонович, – але маєте переді мною, старим, ту перевагу, що життя тільки починаєте і можете вибирати, на яку стежку ступити: вести життя чеснотливе й добротворне чи життя, повне лихої облуди. Можете жити так, щоб потім не мати мук сумління і не дбати, аби щось виправити чи повернути. Знаєте, пане, – він узяв мене під лікоть, і його голос став вуркітливий, тихий. – Жодне лиходійство не можна до кінця поправити: все вчинене – здійснене навіки. Покаяння і відпусти гріхів – то тільки людська самовтіха, а насправді не значать нічого. Відтак, кожен наш учинок – тавро на нашій шкурі, і тавро невідмивне…

Я йшов побіч нього спокійно. Нічого особливого він у мені не добачив, просто йому потрібен став співрозмовник, і волею випадку цей жереб упав на мене. Тому я зробив вигляд, що з усією чемністю та повагою слухаю його просторікування: боїшся ти, любий старче, подумалося мені. Боїшся себе і свого минулого, боїшся кари господньої, хоч нічого не вчинив гіршого за звичайні людські переступи. Оця здатність до самокатувань трохи незрозуміла мені – вияв чогось украй нераціонального у людській природі.

– Я зараз пильно придивляюся до людей, – казав тим часом Микола Платонович, все ще стискаючи мій лікоть, – і майже немає між них таких, щоб були без темного приважку на душі, тобто без учиненого лиходійства. Більше воно чи менше, але є. А от ви, молодий чоловіче, різнитеся від інших. Не розумію, чим, але щось у вас є не те…

Я знову здригнувся.

– Чудні речі кажете, – мовив, ледве втримуючи на обличчі чемну повагу. – Я такий, як і ви, і всі, що йдуть побіч.

Ми й справді йшли гуртом: всі в темній одежі, з’єднані спільною печаткою смерті, з єдиним тлінним призначенням і однаковим для всіх кінцем. Ми були єдині, але й розрізнені, бо, йдучи отак монолітне, уже встигли розбитися на гуртки і пари, і кожна вела свою розмову, зовсім не слухаючи, що говориться поруч. Так само буває за святковим столом, де збирається багато людей, – ми, зрештою, і йдемо, щоб засісти за такий стіл, вчинити тризну по людині, котру ніхто з нас не любив, за винятком Лучицького. Сам Лучицький (я озирнувся й обдивився всіх, хто йшов) залишився на цвинтарі, ми про нього якось забули, та й розбивав він нашу компанію, де всі були однакові і мусили віддавати шану покійному тільки за те, що були його підлеглими.

– Може, ви й праві, – зітхнув Біляшівський. – Вибачте мені за настирливість. Як це воно сказано у святому писанні: кожна людина – лож!

– Є така приказка, – чемно відказав я, – брехня на брехні сидить і брехнею поганяє. Ми хочемо вірити, що багато знаємо й розуміємо, але це не завжди так. Є тільки одна істина: кожен у цьому світі – Адам.

– Як це так? – не зрозумів Біляшівський.

– А так, – сказав я, вже захоплюючись. – Кожен із нас самотній у цьому світі. Він у лісі людей, вибачте за порівняння, але коріння має власне. Має, зрештою, свою голову і своє тіло. Заплющіть очі: відчуєте себе, а більше нічого. Бо більше нічого нема. Є лише порожній світ і людина…

Микола Платонович подивився на мене із зачудуванням.

– Сказали щось правильне, а ще більше неправильне, – мовив він. – Існує одна річ, про яку ви, здається, забули. Знаєте, про що я кажу?

– Ані здогадуюся.

– Я кажу про любов, молодий чоловіче!

– Може, ненависть? – спитав я не без виклику.

– Ненависть – це теж форма любові, – відповів Микола Платонович. – Вона дає нам змогу щось гостро заперечити, щоб інше полюбити… І світ навколо людини не порожній. Це великий, багатогранний, багатоступінчастий світ світів.

Він сказав це з дивною силою переконання, і я зирнув на нього з деяким острахом. Побоювався вже цього чоловіка – він починав розхитувати в мені щось навіки усталене. Але я був упевнений і в іншому: ніякі розумування світу не змінювали й не поліпшували. Важать у цьому лісі людей не людські слова, а діла. Слів людина може вигадати багато, і всі будуть гарні й гладенькі, як річкова галька. Інша річ – те, що відбувається насправді.