Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Я гадаю те, що знають усі, – сказав Борген. – Те саме, що й ви.

– Чому ж згадали мого приятеля?

– А хіба він у вас є, пане Сатановський?

– Якщо не рахувати вас, – сказав я, усміхнувшись.

– В мене шкапа – приятель, – буркнув Борген.

– Які похмурі у вас думки, Адольфе Карловичу!

– А ви хотіли б на похороні мати веселі думки? В цей час до нас повернулося сяюче, як миса, Ленсалеве обличчя, начебто хотіло доказати, що й на похороні можуть бути веселі.

– Сподіваюся, – сказав мені Ленсаль, – що розділите нашу тризну, хоч ви й непитущий. Пошанувати покійного директора наш святий обов’язок…

– Не відмовляюся, – сказав я. – Поважати своїх директорів – найсвятіший наш обов’язок.

– Іронізуєте, пане Сатановський? – вигнув брови Ленсаль.

– Боже борони! – щиро гукнув я. – Просто сумую її паном Траутфеттером.

Ленсаль спробував з’явити прісну міну, начебто й він сумував за покійним, але обличчя його так само блищало.

– Чи повідомили про директорову смерть в учбовий округ? – схилився я довірно до Ленсаля.

– А вам тут яка турбота? – насторожився Ленсаль. – Ще рано вам мріяти про директорське місце.

– Для себе рано, – чемно сказав я. – Але можна бажати добра і ближньому.

Ленсаль сприйняв цей мій вислів як комплімент, начебто я й справді мріяв, щоб він став директором. Задоволене почервонів і подивився на мене милостиво.

Сонце знову визирнуло з-за хмари, і я раптом помітив, що цього разу його проміння особливе. Було воно різке, сліпуче і, освічуючи всіх нас, обрамляло кожного у фіолетове окресля. Від того обличчя наші теж набули фіолетового відтінку, і мені замлоїло серце: я подумав, що зв’язаний з цими людьми, котрі ступають біля мене, навіки. Навіки існуватимуть вони, та й я біля них, і ми недаремно так щільно збиваємося в гурт. Всі ми по-своєму нещасні й мізерні під цим сонцем, і недаремно поклало воно на нас фіолетовий знак. Може, й справді, ми діти не так землі, як чорнила, і замість крові в нас те ж таки чорнило. Можливо, й справді, з чорнильної речовини зроблено наші мізки, адже поза тісний світик, поза тимчасову скупченість, яку творимо, не сягає з нас ніхто. Зрештою, і смерть одного з нас так само маловажний факт – ніби вилито із пляшечки чорнило; навіть для нас, найближчого оточення покійного, це майже не горе. Єдиний чоловік, що оплакував Траутфеттера, – Лучицький. Можливо, саме через те він і відколовся від нашої компанії – подія переламувала його життя істотно.

Так воно й сталося. Правитель канцелярії після того занеміг. Перестав уживати вибагливих страв, а, відчуваючи постійні болі у шлунку, подався лікуватися до Німеччини і там пропав, можливо, поділивши участь свого приятеля.

РОЗДІЛ IX

Попечителя Київського учбового округу знав кожний, хто віданню того округу підлягав. Я ж зацікавився ним ще в часі навчання у Київському університеті – між іншим, про нього писалося в моїй першій "Чорній книзі", яка, на превеликий жаль, згоріла. Не маю наміру переживати тої історії вдруге, бо така вже моя вдача: згублене не відновлювати – нудна це і невдячна робота. Високий, огрядний князь Матневський-Шашкін вразив був мене, коли вперше потрапив мені в очі. Мав звичку прогулюватися пішки, навіть без супровідного слуги, очі в нього були геометричне круглі, сині й трохи здивовані, нижче стримів поважних розмірів ніс, помережаний червоною сітківкою капілярів, ще нижче – дві маленькі й тонкі губи, такі маленькі, що дивно ставало, як пролазить між них ложка. Це було перше, що зацікавило в князя, і я тоді немало попотів, придумуючи, щоб побачити, як він їсть. Я це уздрів, але був розчарований: князевий рот мав надзвичайну здатність розтягуватися, і в нього, як виявилося, могла ввійти не тільки проста ложка, а й ополоник. Бакенбарди князь носив високо підстрижені, а підборіддя мав широке. Саме дивлячись на це підборіддя, його підлеглі небезпідставно відчували в колінах трепет. Голос у князя був тихий, тоненький і зовсім не пасував до його масивної постаті. Цей контраст змушував думати про підступність цього чоловіка, що, здається, відповідало істині.

Зараз я відтворюю портрет Матневського-Шашкіна по пам’яті, і мені знову стає сумно від того, що перші мої записи про нього загинули, були там деталі невідновні. Отож я пускаю його зі своєї свідомості отаким відтвореним. Хай ступає, поважно роззираючись, в історію нову. Я бачу, як часом він зупиняється, здебільшого біля церкви, і широко хреститься. Тоді його круглі оченята виливають розтоплену синю печаль.