Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Щоб заспокоїтися до решти, я глянув на лискуче обличчя Ленсаля, воно й досі сяяло, як мідний тазок, і мені раптом жаль його зробилося: цього разу його впевненість була смішна і безпідставна. Я перевів погляд на інше обличчя, досі воно не потрапляло в мій зір, але зараз я почав обдивлятися його уважно. Був це директор Житомирського раввінського училища Ковнірчук, особа в міру висока і в міру низька, в міру довгоноса, з пласкими, невиразними оченятами, які, впавши на когось чи на щось, чіплялися, наче жучки, – зараз це обличчя було без виразу. Ковнірчук ішов випростаний і мовчазний, але незриме задоволення просвічувалось і в ньому.

Він зникне з Житомира відразу ж після похорону під приводом того, що має порадитись у Києві з лікарями. Далекоглядно випросив у попечителя учбового округу відпустку, хоч мету мав іншу, але тепер, після наглої смерті Траутфеттера, його думки хутко перетасувалися. Він позирнув на всіх нас, учителів гімназії, приліпивши по жучку від свого погляду, і я аж рота розтулив: ось він, наш новий директор. Все в ньому було вже директорське: і постава, й нахил голови, й погляд. Починав навіть випромінювати від себе директорські міазми, і, хоч з усього гурту, який повертався із цвинтаря, це помітив тільки я, передчуття було безпохибне.

Микола Платонович і далі начиняв мене доброчесними думками, але я вже був застебнутий на всі гудзики, і ці думки відбивалися від мене, як горох від стіни, – мені стала немила та балаканина. Всього мене аж потягло до директора раввінського училища – ось він, мій персонаж! Ленсаль теж хотів би випромінювати від себе директорську повагу, натомість випромінював повагу миси, в якій варять варення – в Ковнірчука все було справжнє. Я мимоволі наблизився до нього і втягнув повітря: від цього чоловіка густо запахло… ладаном. Я приплющився, тримаючи в носі цей запах, – щось солодке і багатозначне в ньому було. Ну що ж, подумалося мені, побачимо, як воно в нього витанцьовуватиметься. На моє щастя, саме в цей момент з-за хмари визирнуло сонце, і кощава тінь директора раввінського училища торкнулася моїх ніг. Мені захотілося схилитися й погладити ту тінь. Але я зробив інше: наступив на неї ногою, як наступають ящірці на хвоста. Тінь спробувала метнутися й вирватися з-під моєї ноги, але я встиг приклеїти до неї відбиток свого чобота – з цим відбитком вона й помандрує в Київ. Я ж можу лишатися спокійним: ходити в гімназію, вертатися додому, тобто жити життям пересічного нежонатого вчителя – все, що станеться з цим чоловіком, таємне мені не буде.

Отак і йшли далі: глухий, як пень, я, і Біляшівський, який розсипав перла слів, а може, тільки грався у те. Нарешті він збагнув, що я по-своєму кепкую з нього, і мене знову обпекли палаючі, ясні і несамовиті очі. Я почав переповнюватися їхнім вогнем, як глек. "Хай тобі грець!" – подумав я, бо знову відчувся нікчемним перед цим диваком. Закляття мені допомогло, я знову став застебнутий на всі гудзики, а Микола Платонович обірвав свою мову й посмутнів.

– Бувайте здорові! – буркнув він і завернув на Старонільську. Я чемно зніс над головою капелюха, але він не побачив цього гречного руху – йшов серединою вулиці, похилений і з гривою білого волосся, що вибивалося з-під капелюха й маяло на вітрі: було в його поставі щось смутне.

Я посмоктав дупластого зуба і відразу ж забув про нього – до мене заговорив Ленсаль. Я відповів, але не так, як належить відповідати директору, а тільки інспектору, від чого лискуча миса померкла, Ленсаль подивився на мене не без гніву. Але я лишався смирений і послужливий, тож він вибачив мені тугодумну непередбачливість і забалакав роблено люб’язно, наче ми були між собою майже рівня. При цьому дивився на мене як директор, на що я зреагував – мою поведінку ніяк не можна було назвати непоштивою.

Я обернувся, гімназисти поверталися з цвинтаря, відставши від нас сажнів на сто, їх супроводжував новий наглядач, високий і сухоребрий і з такими настовбурченими бакенбардами, що учні лякалися вже самих цих бакенбардів. Лучицького не було видно, він ще й досі оплакував кончину приятеля.

– Не знаєте, – схилився я до Адольфа Карловича, – яка назва тієї англійської страви, від якої помер директор?

– А ви хочете покуштувати її? – спитав Борген. Сьогодні він був похмурий, певне, й зараз їла його нетерплячка випити.

– Хочу остерегтися, – сказав обачно.

– Або вгостите нею свого приятеля.

– Гадаєте, що в цьому ділі є щось нечисте?