Валерий Шевчук - Три листки за вікном

У Житомирі Ковнірчук уважався завзятим мисливцем, вдома він мав чотири мисливські рушниці і двох собак та й виходив часом у супроводі свого ближчого товариша Ленсаля в ліс поблизу Лісової Кам’янки, де на болотах та озерцях захоплено стріляв дичину. Приїхавши в Київ, він використав ті ж таки мисливські навички, бо й тут прагнув дістати до рук дичину, тобто бажану посаду, і це йому, скажемо забігаючи наперед, вдалося.

В останній вечір перед виїздом у Київ Ковнірчук запросив до себе Ленсаля і покірно, навіть смиренно вислухав п’яне Ленсалеве патякання про те, що він, тобто Ленсаль, невдовзі стане директором Гімназії і тим самим дорівняється до суспільного становища свого приятеля.

– Ви директор, і я буду директором, отож ви на мене не дивитиметеся звисока, і я перед вами не схилятиму шиї, – сказав із торжеством у голосі Ленсаль.

– Ви, пане Ленсалю, старієте, – відповів на те Ковнірчук, бо на відміну від приятеля ніколи не п’янів. – Згадайте-но, як ви стали інспектором гімназії…

Ленсаль зирнув на Ковнірчука нетямковито і розтулив рота, аби щось відказати, але звідти не видобулося ні звука.

– Не поспішайте заперечувати, – мовив Ковнірчук. – Молодим ви знали, як що робиться, пішли, куди належить, і купили, що хотіли. Чому ж зараз сподіваєтеся собі на голову манни небесної?

– Я чесно й самовіддано служив, – пробелькотів Ленсаль. – Хіба не повинно за це мені воздатися?

Ковнірчук захихотів. Його тіло трусилося, а очі потонули в приочних капшучках.

– Ви служили для себе, пане Ленсалю, щоб мати змогу годувати й зодягати себе й родину. Так само служив би кожен інший на вашому місці – кому з того користь? Отож не дивуйтеся, що про вас ніхто нічого не знає, вас помітили б тільки тоді, коли б ви схотіли купити собі посаду…

– Але ж директором призначає сам попечитель, – трохи розгублено сказав Ленсаль, – а в нього слава непідкупного. Ковнірчук знову засміявся.

– Дуже все прямолінійно розумієте, пане Ленсалю. А чому? Тому, що старієте і ваш мозок вапніє. Не ображайтеся на мене, але директором ви не станете…

– Не розумію, – Ленсаль був здивований і спантеличений. – Наскільки я знаю – це вже мода така в попечителя робити з інспекторів директора.

– Інспекторів, котрі куплять у нього посаду…

– Думаєте, з ним можна те… – Ленсаль поворушив пальцями, наче перемацував банкноти.

– Був би я вам поганий друг, коли б сказав: "Так!" – мовив Коднірчук. – Випиймо!

Вони вдарили чарками, аж розплескали горілку. Щоб не розплескувати її більше, швиденько перекинули чарки до рота, і напій проваливсь у темну прірву.

Ковнірчук заплющив очі, тоді шумко дихнув, помацав пальцями повітря, а по тому втупив у Ленсаля важкий червоний погляд.

– Є в мене, пане Ленсалю, одна давня, а може, й недавня, одна заповітна, а може, й чудернацька думка. Знаєте, отак ходячи на полювання, я придивлявся до дерев. Ви придивлялися до дерев, пане Ленсалю?

– До дерев? – спитав уже зовсім приглушений трунком Ленсаль. – Ні, я ніколи не придивлявся до дерев.

– А я придивлявся і вам раджу. Всі ростуть із землі, всі однакові в лісі, над усіма спільне сонце, спільне небо, але одне дерево росте швидко, наче бур’ян, і до хмар досягає, а друге ледве кощіє і не може пробитися. Отак і ми, люди, в цьому світі: розумний угорі, а дурний унизу.

Він засміявся, погасивши очі. Ленсаль у цей час обгризав каплуняче стегенце, наближав його до обличчя, а тоді хапав зубами. Не завжди йому вдавалося вкусити, тоді він лише клацав.

– Чи мудро я кажу, пане Ленсалю?

– Воістину, – сказав, черговий раз клацнувши зубами, Ленсаль.

– Отак вони і пнуться один перед одним, ці дерева, женуть у рості, тягнуться – у цій гонитві й ліс виростає. Високий і в міру густий ліс. Сильніші виживають, а кволіші всихають, і нічого немає тут несприйнятного.

– Воістину! – сказав Ленсаль, таки гризнувши м’ясо.

– Два дерева в лісі ростуть: одне гарне, а друге добре. Разом ростуть, і місця їм біля себе досить, і не ображають одне одного, а от одне стає вищим, а друге нижчим.

– Вище – це ви, а нижче – це я, – благодушно прорік Ленсаль і почав наливати в чарки. Рука його була непевна і пролила трохи на стіл. Ленсаль взяв шматочок хліба й почав вимочувати трунок.

– Таким хлібом закусювать гарно! – сказав.

– Стривайте, не пийте, – стримав його Ковнірчук. – Бо вип’єте цю, і ваша голова, як барабан, порожня стане. Я вже вас знаю. Коли мочите в горілці хліб, уже досить вам пити. А я хочу, щоб моє слово до вас дійшло. Я вам приятель і впоперек дороги ставати не хочу.