Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Хіба ви можете мені стати впоперек дороги? – здивувався Ленсаль. – Ви директор, а я інспектор, ви в одному місці служите, а я в другому, а коли на полювання ходимо, ви стріляєте з-однієї рушниці, а я з другої. Чи, може, ви директором гімназії захотіли стати?

– Вгадали, пане Ленсалю, – всміхнувся Ковнірчук. – Хочу вашим начальником бути. Але в чесному з вами змаганні. Я росту, і ви ростіть, а хто кого обжене – бог вирішить. І серця на мене за те не тримайте, бо ми – як два бігуни: один біжить і другий, а хто пережене, теж бог знає. Не будемо тільки один одному підніжки ставити. Ви на бога уповаєте і я, а кого він полюбить, це його воля…

Ленсаль наливався червоною барвою, як селянка вином.

– Це безчесно з вашого боку, – сказав він. – Коли так станеться, нашій дружбі кінець!

– Може, й кінець, бо я вашим начальником стану, а що не безчесно це, я ладен голову покласти. Я біжу, і ви біжіть. Ви манни чекаєте з неба, а я манну в крамниці купую. Ідіть і ви купіть або переженіть мене. Бо коли не я, ваш приятель, директором стану, то пришлють сюди третього – не тільки ми хочемо тієї манни. А чи буде той третій ліпший, ніж я, подумайте…

Ленсаль схопив зі столу наповнену чарку й ковтнув її, як муху.

– Я думав, що ви друг, а ви… падло! – сказав і різко підвівся. Але зачепився за ніжку столу і ледве не впав. Вирівнявся і став знову, червоний, як рак.

– Міг би вас не попереджати, а от бачите – попередив. І я, і ви в одному лісі ростемо, грунт один, і сонце одне світить. Та й бог однаково сприяє…

– Щось ви часто про бога почали згадувати, – сказав Ленсаль їдко.

– Бо всі ми під ним ходимо, – По-святенницькому звів очі Ковнірчук. – Всі нитки доль наших він тримає у своїх руках.

– Смієтеся з мене? – ледве провернув язиком Ленсаль. – Прощайте навіки!..

Ковнірчук сміявся навіть тоді, коли його співтрапезник грюкнув дверима.

– Даремне прощаєтеся, пане Ленсалю! – крикнув йому вслід. – Хто зна, може, вам доведеться переді мною на струнці стояти!

Він позіхнув, і рот його несподівано виявився величезний і чорний.

– Ну що ж, шановний, ви лишилися сам, – солоденько сказав він. – Випийте ще чарочку, бо це буде остання на багато днів, хе-хе! Остання чарка на багато днів! – проспівав він, імітуючи голос дячка, і притулився до чарки, як до вуст найкоханішої з жон…

Ленсаль у цей час ішов по залитих дощем вулицях, настрій йому зіпсувався. В цей час з-за рогу на повний чвал вискочив екіпаж і заляпав інспектору гімназії полу шинелі і штанину. Ленсаль же був людиною охайною, і це вразило його більше, ніж зрада давнього приятеля. Ленсаль вилаявся, а оскільки хміль не покинув його, заплакав. Дощ змив ті сльози і їх ніхто не помітив, за винятком мене, бо мені в той вечір закортіло прогулятися. На відміну від Ленсаля я мав над головою чудового парасоля і йшов під ним, як під справжнім дахом, тукотіння дощу по натягнутій тканині було мені приємне.

– О, пане інспектор! – сказав я. – Добрий вечір!

– А ви чого лазите в дощ! – накинувся на мене Ленсаль, наче я був не вчитель, а гімназист.

– Гуляю, – сказав я найдобродушніше. – Маю звичку перед сном подихати повітрям.

Ленсаль схаменувся, бо вжив-таки неналежного тону, і почав скаржитися на зловмисний екіпаж, котрий обляпав йому полу шинелі (а шинелю цю він зовсім недавно пошив) і штанину, хоч не таку нову, як шинеля, але зовсім добротну.

– Чи не дозволите, пане інспектор, – з участю сказав я, – взяти вас під захист цього чудового парасоля?

Ленсаль це мені дозволив. Я взяв його під руку, і під спільним дахом ми відчули затишок та погодженість.

– Ви помітили, що я п’яний? – спитав Ленсаль. – Не вражайтеся й не осудіть.

– О, всі ми буваємо п’яні! – сказав миролюбно я. – В той чи інший спосіб.

– Скажіть, що найбридкіше в цьому світі? – спитав Ленсаль.

– Зрада найближчого приятеля, – в тон йому відказав я.

– Звідки ви це знаєте? – насторожився інспектор.

– Бо колись сам пережив таке, – збрехав я. Дощ мирно тахкотів над нашими головами.

– Знаєте, ви вгадали, – проказав він розм’яклим голосом. – Це таке почуття, наче тебе викачали в гною.

– Навіть гірше, – підхопив я. – 3 гною можна обмитися, а від зради приятеля ніколи.

– Маєте рацію. Здається, щось, десь, колись я вчинив не так.

– Коли віз наскакує на воза, – мовив я, – один візник здебільшого не винуватий, але калічаться обоє.

– Я не знав, що ви такий проникливий, – здивувався Ленсаль.

– Це тільки ввечері і в дощ, – сказав я. – Живу як палець, а коли людині самітно, вона смутиться. Коли ж смутиться, вона мимоволі починає мислити