Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Це я, я! – загорлав він. – Воно вже почало ходити!

– А, це ви, звиняйте! – по-діловому озвався полковник. – Бачите, в мене солдатська реакція. То що ваші духи?

Кулаківський сидів на підлозі і плакав. Від удару він прикусив собі язика і тепер мусив солоно плюватися.

– Вже ходять! – сказав понуро.

– Але де? – спитав трохи роздратовано полковник. – Я нічого не чую.

У домі й справді стояла моторошна тиша. Полковник знову вмостився в ліжку і підбив під щоку подушку.

– Ви, Миколо Івановичу, хворий, – сказав він спокійно. – Я забув вас попередити: коли мене будите, тягніть за ногу. Інакше можу вдарити.

Кулаківський важко звівся з підлоги, посовав щелепою, перевіряючи, чи добре вона рухається. Полковник хропів знову. Кулаківський сів на диван й опустив лице в долоні. В цей час знову почулися зовсім чіткі в нічній тиші кроки.

– Згинь, пропади, прояво! – гукнув Кулаківськнй хрипко. – Згинь з лиця землі і не мороч людських душ. Я вірю, що ти є, навіть, коли ти не такий, як тебе малюють. Коли ти просто збитошник – ти все одно диявол, бо не можна так мучити людину. Чуєш, ти?! – крикнув він пронизливо.

– Га? Що таке? – підскочив полковник. – Ви тягли мене за ногу?

– Спіть, спіть, пане полковнику, – заспокоїв його Кулаківський. – Здається, це тільки я чую.

Кроки чітко дудніли в мертвій застиглій тиглі дому. Полковник сів у ліжку, широко розкривши рота.

– Е, ні, Миколо Івановичу, – мовив він. – Тепер і я добре чую. І знаєте, той збитошник має велику ногу. Чоботи його на підковах, і він не старий.

– Звідки ви все це взяли, пане полковнику?

– Я все життя слухаю, як марширують солдати. І знаєте що: цей ваш дух ніколи солдатом не був. То цивільний чоловік, бо він ходить, як останній недотепа…

Від цих слів я відчув, що кров прилила мені до щік. Я зупинився. Все, що сказав полковник, було правда. Здається, я тут переграв. Треба було, щоб полковник так і не почув моїх кроків, хай би вважав все хворим витвором уяви Кулаківського. Мені захотілося вихопити пістолет і гримнути просто в димар, але я знав, що старого солдата це не злякає, більше того, він безпомильно визначить, з якої марки зброї стріляли. Я вже передчував, які думки снуються в його голові: завтра він приведе сюди солдатів і почне полювання. Звісно, нічого він і нікого не піймає, але і нічим не допоможе своєму приятелю: той уже був переможений.

– Лягайте і спокійно спіть, – сказав полковник. – Завтра цей дух лежатиме під різками. Це чорт, який не має хвоста…

Кулаківський зітхнув. Він ліг на канапу і скрутився бубликом.

– Ви що, не вірите мені? – спитав здивовано полковник.

– Вам я вірю, – обізвався Кулаківський. – Значно важче повірити собі самому.

– Не дурійте, Миколо Івановичу, – собі вірити чи не вірити немає ніякої потреби.

Кулаківський засопів, удаючи, що спить. Полковник зі смаком позіхнув.

– Пістолета ви мені віддайте, – сказав він. – Пістолет у цій справі ні до чого.

"Йди геть, дияволе, – думав Кулаківський, лежачи з заплющеними очима. – Йди геть і згинь!"

– Знаєте, що я думаю? – мовив уголос. – Коли то просто збитошник – це все одно диявол, бо не може звичайна людина так мучити іншу…

Але полковник уже спав. З присвистом, прихропом, з прицмаком, повітря з силою виривалося з його густо зарослого волоссям носа, від чого кожна волосина бриніла, як сталева. Повітря виривалось і з рота – був той рот, як полкова сурма, що трубила цілому полку збір. Сам полковник виїжджав на білому коні свого сну, одна рука його впиралась у бік, а друга трималася за повіддя. Гриміли барабани, два ряди солдат вилаштувалися шеренгами, а між них тягли оголене й закривавлене тіло… Я знав, що полковник у такий спосіб уявляє мене, недаремно на його сонних вустах зацвітає така холодно-зневажлива усмішка, він упевнений і немилостивий, бо зумів узяти наді мною гору. Він знає, що та нещасна жертва, яка повертає на всі боки скривлене обличчя й молить її пожаліти, – тільки нікчемний шматок м’яса. Він вірив, що всі і все у цьому світі – стерво, що барабани витворюють найліпшу музику, бо вони б’ють по шкірі, яка теж колись обтягувала живу плоть. Був він гарний, цей полковник, чи, може, гарним бачив себе уві сні: білі зуби його блищали під сонцем, а очі лили холодну крицю. Мені стало жаль його голої самовпевненості, але я не відчував до нього співчуття. Я знав, що справжнє стерво – не той розтовчений на м’ясо винуватець, що його женуть крізь стрій і честять шпіцрутенами, а він сам, бо е дивна закономірність у світі: людина часто є зматеріалізованою часткою власних облуд. Можливо, ця істина стосується й мене, але це нічого не змінює. Бо я записую в цю "Чорну книгу" не лише історії інших людей, це, окрім усього, й моя власна історія з тією тільки різницею, що інші тут судяться, а я присутній. Мене вразило в цій історії інше: