Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Ці думки прийшли до мене, коли я лежав у напівмаревному стані, а може, приніс їх мені сон, адже він певною мірою відповідав стану мого духу. Прокинувшись, я чітко його пам’ятав і трохи подивувався з того не без самоіронії. Звісна річ, до Кулаківського я пішов, незважаючи на попередні застереження, і наступної ночі, і ще разів кілька – людина не втрачає упевненість так просто. Я повторював усе з твердою послідовністю, змінюючи тільки час своєї появи. Нерви Кулаківського почали здавати. Як тільки чулись у його кімнаті кроки, він зривався з ліжка і стріляв раніше, ніж це робив я. Переляканий хлопець прибігав і бачив свого пана освітленим полум’ям свічки (тепер він купував собі так багато свічок, що дивував лавочника), в нічній сорочці й ковпаку, з пістолетом, з якого ще сочився димок, з розпаленими й переляканими очима.

– Що з вами, пане? – кричав незмінне лакейчук, дзвонячи зубами.

– Хіба не бачиш, – тоном Дон-Кіхота відповідав Кулаківськнй. – Випробовую пістолета.

– Серед ночі? – дивувався хлопець, на що Кулаківський вибалушував очі й кричав, як той сміє вказувати своєму панові, коли випробовувати пістолет, і з лайкою відсилав спати.

Хлопець більше лякався господаря, ніж привидів, і перестрашено задкував, гадаючи, що його пан тратить на умі, і побоюючись, щоб той не бахнув спересердя і в нього. До гімназії цей педантичний чоловік почав запізнюватися, діти миттю відчули зміну й підіймали на його уроках такий рейвах, аж мусив втручатися інспектор, а одного разу, просто серед уроку, Кулаківський заснув. Учні тоді викрали в нього журнал і всі коли повиправляли на четвірки, чого вчитель фізики, звичайно, не помітив. Він ходив тепер трохи похитуючись, а очі його зробилися червоні. Я готовий був припинити наші нічні ігри, але сподівався малого: Кулаківський мав розповісти про те, що в нього відбувається, комусь із приятелів.

Він розповів про все полковнику Дупанову-Ростовському, і той, вислухавши хаотичну й нервову оповідь свого партнера по картах, довго реготав, трусячи круглим черевцем.

– Це ж вас хтось розігрує, мій любий! – сказав пересміявшись. – Чи маєте ворогів?

Кулаківський розповів про вдову і про свої напружені з нею стосунки. Останнім часом він навіть став люб’язний з нею, а за нічний заколот перепросив. Вдова загадково всміхнулася і защебетала: вона і в гадці не мала, що Кулаківський лякав злодіїв, їй здавалося, злодіям ні в нього, ні в неї поживитися нічим.

– Після того, коли з нею отак побалакав, – розповів учитель фізики, – я почув не тільки кроки й постріл, але й регіт. Реготало при тому так страшно, наче хтось прикладав до рота рупора.

– Го-го! – весело заходив по кімнаті полковник Дупанов-Ростовський. Він задоволене похрускував пальцями, і на його обличчі цвіла усмішка.

– Гадаєте, це її рук робота? – спитав Кулаківський.

– Не гадаю, а впевнений, – відповів бадьоро полковник. – Диявол і жінка – це брат і сестра.

– Значить – це був все-таки диявол? – спитав Кулаківський.

– Ну, ви вже зовсім здичавіли, – засміявся полковник. – Це диявол, якому можна спустити штани і добре його випарити. Гадаю, взвод солдатів із цим справиться. Хочете, я у вас переночую?

– Зробите мені ласку, – видихнув Кулаківський. Полковник прийшов до вчителя фізики о десятій. Вони випили пляшку і перекинулись у карти.

– Ловку історію ви мені оповіли, – сказав полковник, роздягаючись. – Наше життя таке бідне на події, що я залюбки повоюю з духами…

– О, не накликайте біди! – понуро сказав Кулаківський;випивши, він завжди відчував меланхолію.

Полковнику вчитель фізики відступив своє ліжко, сам же наказав постелити собі на дивані. Вони лягли, і тільки вогник лампади тьмяно блимотів у темряві.

– Я ніколи не вірив ні в нечисту силу, ні в духів, – заговорив Кулаківський, натягуючи ковдру до підборіддя. – Все, що е, думав я, – це є. Але тут таке твориться, ви зараз переконаєтеся…

– Буду щасливий, – сказав полковник, підбиваючи під щоку подушку.

Він заснув відразу, захропівши так голосно, що цим звуком переповнив весь дім. Кулаківський крутився на своєму дивані, і в нього не було сну ані в однім оці. Зрештою, почулися кроки, Кулаківський прислухався, а тоді кинувся до полковника, затрусивши його за плече.

– Ви чуєте, полковнику? – зашепотів він голосно. – Ходить!

Хропіння обірвалося.

– Хто тут? – схопився полковник, а побачивши біля себе білу постать, з розмаху вгатив їй у підборіддя. Кулаківський змахнув руками й гримнувся об підлогу.