Валерий Шевчук - Три листки за вікном

І все-таки є в глибині душі моєї щось інше. Воно часом пробуджується, і тоді я немовби враження від гарного сну зазнаю. Сну вже не згадати, але він напевне був. Оце "інше" я називаю "третім" у душі моїй, і саме воно не дає мені втішатися з людської глупоти й слабкості на повну силу. Це третє – присутність у мені мого дивака батька, про що я вже зазначав у цьому писанні. Адже я також людина, хоч, може, й не зовсім звичайна. Через це й мені треба остерігатися, щоб і зі мною не сталося, як із тим Біляшівським, який після змагання з генерал-губернатором так нагло змінився. Але я не хочу думати про нього зараз, про нього я ще писатиму. Зараз мій інтерес тут, біля вчителя фізики Кулаківського, людини, яка й досі не вірить ні в що надприродне…

Наступного вечора на слізне прохання хлопця Кулаківський згодився, добряче вишпетивши малого за його дурний страх, не йти грати в карти. До цього примусила й немаловажна обставина – не міг уже програвати; коли б це трапилося, бюджет Кулаківського був би підірваний до такої міри, що він змушений був би жити наборг. Учитель фізики недаремно викладав точну науку: із платні він виділяв чітко визначену суму, яку міг ставити на карти. Коли вигравав, участь у грі затягувалася, а за програшу він добророзумно відступав. Здається, саме таке вміння рівноважити власний бюджет і давало йому змогу ставитися погордливо до колег. Він згодився задовольнити бажання власного слуги, вважаючи, що вбиває тим двох зайців, а шпетив лакейчука більше для годиться і для заспокоєння власного сумління. Засидівся до глибокої ночі, смакуючи незвичайні пригоди "Бурсака" Наріжного, і вже повіки його почали солодко клеїтися, коли в спальню ввірвався зляканий хлопець. Був білий, як стіна, очі вирячені, а рот безтямно розтулений. В цей мент хтось лунко застукав у двері.

– Чуєте, пане? – ледве проячав хлопець. – Ви знову ломитесь у двері.

Кулаківський притьма кинувсь у передпокій, і волосі я його мимоволі стало сторчака – почув він свій-таки голос.

– Ти що, чортовий вилупку, не пізнав свого пана?! – кричав тон. – Відчиняй зараз же, бо я розтовчу тебе на м ясо!

Кулаківський розтулив рота, але слова вийшли з нього кострубаті, хрипкі й спотворені.

– Ідіть геть! – вигукнув він. – Я сам удома й нікого незнайомого в квартиру не пускаю…

– Ти, зараза! – закричав за дверима голос. – Підроблюєшся під мене й робиш з мене дурня? Постривай, я зараз виламаю двері…

Двері й справді затріщали, і Кулаківський метнув поглядом, виміряючи, куди міг би сховатися. Але ховатися було нікуди, через це він-здобувся на мужність.

– Коли лізтимете у двері, стрілятиму! – гукнув він неприродно тонко.

Я знав, що пістолета в Кулаківського нема, та й не було мені потреби висаджувати йому двері. Окрім того, я чудово відав, що внизу до замкової щілини прикипіло око вдови, яке аж тремтить од збудження й цікавості, і, хоч ту шпарину я обачно забив ганчірочкою, побоювався, що сусідка через нестримну цікавість зважиться вискочити просто до мене. Діло ж своє я зробив, тому і щез, як умів, зміркувавши, що мертва тиша після гуркоту налякає Кулаківського більше, ніж подальше страхання.

Треба було мати залізні нерви, щоб після того заснути, бо коли б щось таке трапилося зі мною, я б уже спокійно не заснув. Кулаківський також не мав залізних нервів: був певний, що на нього зроблено замах і що це хотів до нього дістатися злодій – збіг голосів та історію, оповіджену лакейчуком, він поки що до уваги не брав, вважаючи перше випадковим, а друге сонним маренням забобонного хлопця. Але для мене важило хоч би те, що страх у тому домі уже посіяно і можна дати час, аби він проріс.

Те, що вчинив Кулаківський наступного дня, знову змусило мене втіщено просльозитися: учитель фізики прибіг до свого партнера по картах, полковника Дупанова-Ростовського, оповів йому про нічний напад й позичив у нього пістолета. Він виходив від полковника з обличчям зовсім таким, яке мав на педагогічній раді, де було підсічено мої реформаторські затяги, пістолет у кишені додавав йому сміливості й самовпевненості. Всю дорогу він лапав себе за кишеню, аби втішитися з того, що зброя таки при ньому.

Я вирішив прийти до нього не о дванадцятій, а об одинадцятій, методичність у такому ділі річ ризикована, і ступав по сходах з таким грюкотом, що могли б прокинутися й мертві. Рішуче загримав і відразу ж щез, бо почув, що Кулаківський на всі ноги біжить у передпокій. Він наказав хлопцеві освітити двері і швидко їх відчинити. Сам він із пістолетом досить мужньо подався на передухіддя, але, звісно, нікого там не застав. Тоді, щоб підбадьорити себе, він бахнув угору, на що з вискотом відчинилися двері внизу, і вдова вилила на нещасного воїна відро гарячої лайки – Кулаківський поспішно заплеснув за собою двері, боячись, що замість гаданого ворога пальне в роззявлений рот своєї сусідки, яка, у свій спосіб, правда, досить гамірний, захищала спокій власних дітей. Кулаківський послав кілька прокльонів сусідці, але вже за дверима. Він був героїчно-збуджений і вважав, що налякав злодія до смерті, і той уже навряд чи зважиться навдокучати йому. Понюхав цівку пістолета, і запах пороху додав йому певності. Тож ліг у ліжко, а щоб уляглося збудження, взяв до рук книгу – з допомогою чтива не тільки любив дляти час, але й присипляв себе.