Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Отож увечері, знаючи, що Кулаківський сидить у колі приятелів і ріжеться в карти з таким запалом, що забуває про цілий світ, я, маючи таку ж одежу, як і він, і бувши одного з ним зросту, загорнувсь у плащ, і рушив до вищеописаного будинку. Ішов по залізних сходах, немилосердно гупаючи, як чинив це й Кулаківський, ще й хрипко покашлював при тому. Голоси я вмів імітувати з особливим умінням, тож закричав і загрюкав у двері зовсім так, як щодня це чинив учитель фізики. В квартирі обізвався тонкий голосок, який питав мене, хто я такий.

– Ти що, лоботрясе, не впізнав мене, свого пана! – загорлав я п’яним голосом. – Ану відчиняй, бо я з тебе шкуру спущу!

Ці, гідні інтелігентної людини, слова були своєрідним паролем між господарем і слугою, тож миттю дзвякнула защібка, і я побачив освітлене свічкою тремтливе, перелякане створіння.

Я рушив просто на нього, не даючи йому пильніше придивитися до мене і вирвав йому з рук свічку. Хлопець злякано відскочив, а я, голосно сопучи й бурмочучи під ніс прокльони, подався у спальню Кулаківського.

– Чай будете пити, пане? – тоненько спитав у мене за спиною хлопець.

– Удавися ти своїм чаєм! – буркнув я голосом Кулаківського, і ці мої слова не були йому в дивину, так завжди вів себе вчитель фізики, програвшись у карти. Хлопчик через те безшумно шмигнув у темну кімнату, де клав ліжко

У спальні я випив склянку води, яку неодмінно хлопець ставив на нічний столик і, натягши халата, почав блукати по кімнаті, гупаючи чобітьми. Водночас я відчував зачаєне дихання лакея – той все ще сидів у темній кімнаті, готовий прискочити до пана на першу його вимогу. Він знав, що в хвилини роздратування господаря гнівити не можна, бо забував тоді гуманні приписи, за які незмінно агітував у гімназії, і грозився розбити хлопця "на м’ясо". Я ходив довго, даючи час лакею заспокоїтися, а коли відчув, що він починає дрімати, гукнув його стягти мені чоботи. Сів так, щоб світло падало мені в спину, і виставив ногу. Хлопець вправно постягував мені чоботи, і я з лайкою відіслав його геть. Лакейчук безшумно зник, а я, розкидавши постіль, ліг у ліжко, викурив сигару Кулаківського, розгорнув книгу, а коли в сусідній кімнаті затихло вовтузіння лакейчука, щез, як це умів робити, залишивши виразні сліди свого перебування: свічку, зімнуту постіль, розгорнуту книгу і дим від сигари. Це було зроблено вчасно, бо Кулаківський сьогодні й справді програвся і вже ступав на залізні сходи, немилосердно тупаючи. Мала розігратися досить утішна сцена, і я із задоволенням послав своє невидиме єство услід за особою, яка принципово не вірила в надприродну силу.

Він загрюкав у двері, але не закричав – в цьому місці я зімітував його не зовсім точно. Глуха тиша відповіла на його гримання, тоді Кулаківській застукав і закричав, вже нічим не відрізняючись від моєї імітації. В дверні щілини полилося світло, і несміливий голосок запитав, хто це такий.

– Ти що, чортовий вилупку, не впізнав мене, свого пана? – загорлав Кулаківський п’яним голосом. – Ану, відчиняй, бо я з тебе шкуру спущу!

Все було так само, як чинив я, тільки я назвав хлопця лоботрясом, а він "чортовим вилупком", що, коли подумати, далеко не відстоїть одне від одного.

– Мій пан, – продзвенів за дверима голосок, – удома, він нікого не велить вночі пускати в квартиру.

На те Кулаківський затупотів ногами і почав лаятися так грубо й непристойно, що я мимоволі звів брови, адже в гімназії Кулаківський вдавав із себе людину гречну, освічену й інтелігентну. Більше того: розважливу і врівноважену, очевидно, щоб тримати таку личину, він і мусив ставати удома чимось протилежним.

– Не лайтеся, пане! – сказав хлопець. – Ось я зараз піду й розбуджу пана, нехай вам посвідчить, що я кажу правду…

Щілини в дверях почали світитися слабкіше, очевидно, хлопець пішов у кімнати, зрештою, світло пропало зовсім, але за хвилину почувся тупіт, двері розчинилися, і хлопець, уже без свічки, вилетів звідти з жахливим криком. Він, певне, спіткнувся на порозі, бо зойкнув і звалився Кулаківському під ноги без пам’яті. Вчитель фізики розгубився.

– Гей, ти, що там таке? – сказав він знічено. – Ану вставай!

Але хлопець і не подумав вставати, Кулаківський схилився над ним, а переконавшись, що він непритомний, присвиснув і кинувся в розчинені двері. За хвилину він вийшов із квартою води і почав, набираючи її в рота, фуркати на хлопчика, ставши для цього на коліна.

– Ну ти, дурний! – сказав він. – Та ж не бійся. Чи ти дурману наївся, чи клепки в тебе закрутилися? Вставай, вставай, вставай, я тобі кажу! Хіба не бачиш: це я – твій пан! Вставай, вилупку! – Він навіть турнув малого під бік.