Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Гей, ти! – тихо гукнув. – Ти ще біля мене? Але мені не хотілося відповідати. Я заплющив очі, а відтак став двічі невидимий. Знав, не бачить він мене, та й не потрібно вже це йому: що може додати до своєї історії? Було очевидно: страх у його душі також не марниця. Може, це те, що врятує його, бо тільки через страх перестане занепадати, тобто стана, як галька, обмита течією, – сірою тінню зробиться, нікому не цікавою й не потрібною.

Але він ще не хотів здаватися. Зібрав зі столу шматки хліба і засунув їх до кишені. Тоді гукнув лакея і розплатився Почав з натугою підводитися з-за столу, спираючись руками об залиті трунком дошки, і від цього рипіли йому м’язи й кістки. Стояв якийсь час, а тоді повільно почав розвертатися. Став, щоб бачити вихід, і знайшов його, залитий неспокійним осіннім світлом, хиткий і каламутний. Рушив, намагаючись не хитатися, і тіло в нього було дерев’яне. Очі стали олив’яні, а на вуста наповз зніяковілий усміх. Не хотів, щоб хтось бачив його оп’яніння, і через те ще більше здавався п’яний. Ішов до виходу помаленечку, ніби мав хтозна-скільки часу. Сонце засліпило його, і він повернув до нього обличчя.

– А вже осінь, – сказав він мені, бо я змушений був підтримати його, щоб не перечепився через поріг. – Так швидко прийшла. Не зогледівся…

"Життя теж так проходить, – подумав я – Особливо коли воно так марнується!"

– Як ти гадаєш, я пропащий? – спитав Адольф Карлович.

"Пропащий той, хто вже нічого не сподівається", – подумав я.

– Правильно, – відказав Борген. – А я ще сподіваюся. Ну, хоч би зустріти ту шкапу… Я дивився на нього з усмішечкою.

– Рушили? – спитав він і таки рушив. Дерев’яною, хиткою ходою. – Ти даремне всміхаєшся, – пробурмотів. – Чув, що сказав Ковальський? Треба мені знайти такого ж самотнього, як сам. А що, він справді пішов на той світ?

Я розвів руками: хто зна! Може, тільки жартував?

– Я теж так подумав: жартує. А ти віриш у чудеса? Я непевно рухнув бровами.

– А я вірю. Он глянь! – Він раптом спинився й принюхався.

Перед нами лежала залита осіннім сонцем вулиця, їхали екіпажі, вози й коляски. Ходили люди. Одежу мали тільки білу й чорну, а може, це тільки так вдалося. Борген стояв і втягував повітря, ніздрі, з яких вилазило руде волосся, ворушилися, а очі були приплющені, хоч я знав: він пильно озирає вулицю. У цей час у повітрі щось здригнулося, ніби голуба брила простору розкололася: по хіднику, заточуючись і киваючи головою, ішла шкапа.

– Онде він, мій брат безіменний, – сказав Адольф Карлович і, ледве пересуваючи ногами, пішов шкапі назустріч. Вони ступали одне до одного, керовані несвідомим, але й нездоланним потягом. Шкапа витягла шию і стригла вухами, й Адольф Карлович з присвистом утягував у себе повітря. Зрештою, поспішив назустріч, але чудний то був поспіх, нога чіплялася за ногу. Так само незграбно поспішила до нього шкапа, наче також упилася. Я стояв заворожений: таку сцену ліпше спостерігати звіддалік. На обличчі в мене тремтіла всмішка, а очі мружилися. Листя навколо палало – велика пожежа запалила землю. Сонце лило море негарячого світла, а може, те світло точилося од листя, яке спалювалося. Я знав: триватиме це недовго. Ще кілька днів – і все потуманіє, втихомириться й упокориться. Можливо, й Адольф Карлович опам’ятається й не чинитиме безумств. У нього стане сили послухатися Ковальського, і він застібне на мундирі всі гудзики. Заходитиме в клас, тримаючи під пахвою журнала, – на нього зі страхом дивитиметься два десятки очей. Ставитиме коли, а одчайдушних гнатиме в карцер і під різки.

Адольфу Карловичу також здалося, що все навколо палає. Хиталися вогняні дерева, з калюж пострілювали жовті списи, а вгорі, серед неба, виростало із сіро-срібної хмари і розкидало навсібіч золоті пагони золоте око. Вони вже були близько одне від одного: покинута всіма стара шкапа і чоловік без роду й племені. Кінська голова розбухала в очах Адольфа Карловича – потяглася до нього пухкими мокрими губами, щоб поцілувати його у вуста: вона не була проти, щоб Берген назвав її братом. Очі її плакали від зворушення, бо не сподівалася такого щастя – ось він, сокровенний момент.

Але з Адольфом Карловичем щось приключилося. Дивився на шкапу широко розверстими очима – жах промайнув по його обличчі. Озирнувся навдокіл, а тоді замахав руками.

– Геть! – скрикнув обриджено. – Пшла, чортяка! Шкапа опустила голову й затремтіла. Сахнулася убік, аж ударилася об паркан.

– Чортяка! – прошипів Берген і звів руку, ніби хотів ударити нещасну тварину…