Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Все можу дозволити, пане Холоденку, – сказав він владно, – але не те, щоб з мене сміялися. Голова в мене чиста, як кришталь!..

– О, ваша голова! – зацмокав Холоденко. – Яка то золота голова! Ваша голова – це щось таке, що й слів не знайду!

Адольф Карлович вийняв своє портмоне і поклав на стіл срібну монету.

– Усе вам заплатив, як годиться, пане Герці?..

– Усе, все, пане Бергене! – підхопився Холоденко. – Заходьте до мене, не минайте і не сердіться на мої дурні слова!

– Гей, ти! – сказав владно мені Берген. – Чи підеш зі мною? Та ж звісно, підеш!

Рушив, гордо випроставшись, до виходу, а я залюбки підкорився його наказові: не було мені з ним нудно. Адольф Карлович перечепився тільки на порозі, я люб’язно підхопив його під лікоть.

– Дякую! – мовив по-німецькому. – Ти мене зараз не кидай! Боюся, що нап’юся сьогодні до чортиків.

"Надто часто згадуєте сьогодні чортів", – подумав я.

– Це тому, що вони мені на душі шкребуть, – мовив він і скерував свою ходу по Нільській до заїжджого дому, де я колись ледве не втрапив у пожежу.

Ішов, похитуючись і розвіюючи полами розстебнутого мундира, формений кашкет збився набік, дивився Адольф Карлович на ноги, проміння сонця падало на передки чобіт. Ішов і бурмотів, а я ступав нечутно поруч і наслухав, бо хотів почути кожне його слово.

– Цей світ легко проклясти, – бубонів він, – а нелегко зробити ліпшим. Я теж не зроблю його ліпшим, але нічим йому не зашкоджу. Знаю, чого мені бракує, але це моє знання до заднього місця. Гей, ти! – повернувся до мене. – Слухаєш мене? Я тобі збрехав, бо в юності таки начитався до чорта книжок. Але то були, здається, не ті книжки, що потрібно. Вони не лікували душі, а тривожили. Тому я й прийшов у цей світ тривожний. Діти мене й не полюбили через те, що я тривожний! Що за мною чорні думки хвостом волочаться і, хоч не пускаю їх у себе, вони біля мене товчуться. Я такий собі: ні добрий, ні злий, і це вже також біда. – Він раптом випустив у порох дві сльозини, і вони, обкатавшись, затемніли перед ним чорними кульками. Стояв і дивився. – Справа тут значно простіша, ніж гадаємо. Кожен із нас, як би високо про себе не думав, – ніхто! Навіть ти! – Він повернувся і тицьнув у мене пальцем. – Ніх-то!

Я поблажливо всміхався. Саме так, щоб не образити його, але й виявити свою незгоду.

– Біда в тому, що ми всі од лиця свого утікаємо. Я теж, не думай, що так уже високо себе ставлю. А нам утікати від нього не треба, нам шукати його варто. Бо, втікаючи від загубленого, ми були б ідіотами, коли б сподівались у цей спосіб загублене знайти.

Я безшелесне плив біля нього і всміхався. Тією усмішкою, яка лежала в мене на обличчі зранку, ще в гімназії. Було втішно слухати це самокатування. Воно тільки порожня полова, яка відвіюється вітром, адже все залишається, як і було. Адольф Карлович мудрий тільки під мухою, завтра він знову терпітиме капості учнів і знову хотітиме напитися. Проголошуватиме мудрі монологи, і це буде не більше, як п’яний лепет, як б високі й світлі думки його не навідували. Він не вписується у життя так, як більшість наших учителів, через це й цікавий мені. Істина проста: чим догідніше вкладаєшся у житейське ложе, тим меншу тягнеш за собою історію. Люди ж з історіями – це білі ворони, кожен по-своєму тертий життям, а може, знівечений. Ті ж, без історій, – гладенькі, як галька; життя котить через них свої хвилі і не зрушує з місця.

Адольф Карлович тим часом підійшов до трактиру в заїжджому домі, він мав ще досить розважку в голові, бо перш, ніж зайти, вийняв портмоне й перевірив, чи вистачить йому розплатитися. Грошей було досить, він ствердно хитнув і переступив поріг. Відразу ж йому назустріч звелася бліда, худа, горбата постать і замахала рукою: був то мій співподорожанин Ковальський, тепер учитель пансіону Рихлінського. Берген радісно йому закивав і вже й думати забув про такого чемного й ненав’язливого співрозмовника, як я.

– О, гер Ковальський, гер Ковальський, послухайте, що ці увірвителі зі мною зробили! – заговорив Адольф Карлович, вже встигнувши собі на ходу замовити пригощання.

Розповів Ковальському історію з конем, а тоді з поворозами, на що його співрозмовник тільки скрушно похитував. Вряди-годи вони зближали чарки й цокалися, розхлюпуючи трунок.

– Так, так, – казав Ковальський. – Я вас розумію. Але послухайте, що вам скажу…

– Ні, вислухайте мене, – гаряче говорив Борген. – Чи можна збиткуватися над людиною? І у святого не вистачило б терпіння!