Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Він розповів третю історію, мені ще не відому. Після вечері й молитви (це відбувалося на першому поверсі) учні пішли на другий поверх до спальні, а Адольф Карлович заскочив у свою кімнату покурити і ковтнути чогось підбадьорливого… У цей час він і почув несамовиті крики:

– Пожежа! Горимо! Рятуйте, хто в бога вірує!

– Я мчав, ніг під собою не чуючи, – оповідав смутно Борген. – Заскакую, а вхідні двері всі у вогні, а зі спальні – крики про спасіння. І що б ви думали вони вчворили? Поставили на двері драбину, і, коли я шарпнув їх до себе, драбина звалилася на мене..

Ковальський засміявся.

– Ви теж смієтеся, гер Ковальський? Значить, ви сьогодні не співчуваєте мені? Тоді я піду геть, гер Ковальський! Хіба ви не бачите, що я захмелений, аж світ мені в очах крутиться. А раз так, не ображайте мене хоч ви…

Він смутно подивився у вікно і раптом побачив: там, за вікном, пожежа. Палає жовтим полум’ям дерево, тріпотить, труситься – золоті листки задзвонили. Він подумав: а може, й справді в нього галюцинації. Може, діти ні в чому не винуваті, а він тільки напасті їм приписує? Але ні! Він тоді відкинув драбину, а вони, мерзотники, ще й шворку перетягнули, і він погримів.

– Смійтеся, гер Ковальський, – повернув він очі до приятеля, – я вдруге погримів.

Але Ковальський уже не сміявся, сидів так само блідий і так само смутний, а рука його, що лежала на столі, була синювата.

– А ви чому зараз не в пансіоні? – спитав Берген.

– Людині з моїми вадами, – сказав смутно Ковальський, – не можна викладати ані в гімназії, ні в пансіоні.

– З чого ж тоді хліб їстимете?

– Я не певен, – так само смутно відрік Ковальський, – що мені його потрібно їсти… Розкажіть ліпше, як закінчилася та історія з вогнем.

– Поки я гасив вогонь, а горіли портьєри на дверях, крики стихли, стало тихо й темно.

– Як у романі зі щасливим кінцем, – озвався Ковальський.

Він, Берген, наробив крику, прибіг лакей, проте всі мирно спали, тільки пахло горілим.

– Вони знову почали казати, що це галюцинації…

– Покиньте службу надзирателя, – серйозно сказав Ковальський.

– А куди піду?

– Викладайте німецьку мову. Адже добре її знаєте?

– Чи знаю я німецьку мову? – здивувався Берген.

– Ну, звісно, ви ж німець. Там ви хоч колами відвоюєтеся. Огородите себе, пане Бергене, колами від світу, як Робінзон Крузо. А потім виявите, що хижих звірів на острові немає.

– У вас чорний гумор, гер Ковальський, – сказав Борген. – Чи не відчуваєте, що біля нас сидить хтось третій?

– Відчуваю, – сказав Ковальський. – Це наша невлаштованість у цьому світі.

– О так, так, – захитав головою Берген. – Ви мудро й точно висловилися. Давайте за те вип’ємо.

Вони випили. Дивились один на одного і співчували.

– Ви вже вконтентовані? – спитав Ковальський пошепки.

– До чортиків, – відповів так само пошепки Борген. – А ви?

– Я ніколи не буваю п’яний, пане Бергене. Я буваю од випивки тільки смутний. Чим більше п’ю, тим більш смутнішаю. Тоді світ мені бачиться догори ногами.

– Це він бачиться вам нормально, гер Ковальський.

Горбань засміявся, але силувано.

– Цього разу не з вас сміюся, пане Бергене, а з вашого дотепу, – чемно зауважив він. – Мило ми з вами побалакали.

– Хочете йти? – спитав Адольф Карлович зовсім серйозно. – Але куди?

– Недалеко, пане Бергене, – сказав Ковальський і звівся. – На той світ…

Я здригнувся. Обличчя в Ковальського було синє. Він поправив на грудях крават, узяв капелюха й обережно наклав його на голову. Очі його блищали, а вуста були підтиснуті.

– Мені сміятися з вашого дотепу чи плакати? – спитав Борген.

– Ні те, ні друге, – спокійно відказав Ковальський. – Я сьогодні дійшов до вирішальної і зовсім не дурної думки. Людина не може жити сама. Коли в неї є родина чи хоч би родичі, вона має повернутися до них. Коли ж її родичі в могилі, вона має повернутися до тих могил. Правильно я сказав?

– Цілком, – сказав Борген, ледве повертаючи язиком. – А коли немає ні того, ні другого?

– Знайдіть такого ж самотнього, як ви, і, коли він не заперечуватиме, назвіть його братом.. Здорові будьте, Адольфе Карловичу!

– Ви справді на той світ? – спитав Борген, нетямкувато викруглюючи очі.

– І не ближче, – відповів із усмішкою Ковальський. – І знаєте, що вам при відході скажу. Я пишаюся, що мав такого приятеля, як ви!

Випрямився, наскільки міг, і легкою ходою пішов із трактиру, ніби виходив із найвишуканішого палацу. Борген дивився вслід широко розплющеними очима, жах промайнув по його обличчі.