Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Ви заважаєте нам спати, – обізвався один із учнів. – У вас галюцинації…

Сторожка тиша завмерла в кімнаті, а Берген і руки опустив.

– То мені стояти чи йти? – невдоволено спитав лакей.

– Чому не горять нічники? – роздратовано накинувся на нього Адольф Карлович.

– Ну, це діло невелике, – відказав лакей і почав засвічувати нічники.

– Мали б совість, – казав тим часом Адольф Карлович. – Я старий, утомлений чоловік. Мали б совість!..

Його голос ламався, і всі в кімнаті зачаєно дихали, тамуючи сміх подушками.

– Мали б совість і ви! – озвався той-таки спокійний голос. – Через ваші галюцинації ми не висипляємося…

Дивну неміч відчув тоді Адольф Карлович. Добре знав, що тільки йому зважуються учні викидати такі коники, він же безсилий навіть покарати їх.

– Сікти вас треба! – бурмотів він, пробираючись до свого ліжка. – Кістки вам треба ламати, безсердечним!..

На те хтось зойкав легенько, і вся кімната переповнювалася шелестом: сміх душив гімназистів. Тоді Адольфу Карловичу вперше захотілося дико закричати, схопити першого, хто втрапив би йому в руки, і… зачавити. Він ледве погасив свій порив, сів, звісивши голову, і безсилі сльози покотилися йому по щоках.

– Все? – спитав надламаним голосом. – Може, зволите спати?

– На добраніч, пане вчителю! – пройшов кімнатою голос…

Адольф Карлович розповідав мені це швидким шепотом, очі його при цьому бігали, а на обличчі лежала тривога. Я сидів навпроти урочистий і поважний, повний робленого співчуття й готовності вислухати всі скарги. Знав, що він таки побачив мене, але не зв’язує мене з тим бовваном, котрий веде зараз у гімназії уроки; він стежить за мною з хворобливою увагою, побоюючись, щоб і я не кпив із нього. Не хотів, щоб хтось дивився на нього з іронією.

– А історія зі шкапою, – мовив він. – Вони почали запевняти мене, що то не кінь, а чорт…

Засміявся, але за мить його обличчя знову стало серйозне.

– Смішно, правда? – спитав. – А знаєш, що найсмішніше? Я починаю вірити, що шкапа та не чорт, ні, а якесь відбиття мене самого у світі, чи не кумедно?

Але мені не було кумедно. Лишався серйозний і повний уваги. Мені здалося, що я трохи легковажив раніше Адольфа Карловича: не така елементарна він душа.

– Кожен, зрештою, має таке відбиття, – зашепотів німець. – У друзях, двійниках, тваринах чи рослинах, тільки я знайшов відбиття… у цій шкапі.

Я хотів сказати, що ця його думка – лиш похідне німецької романтичної літератури, якої Адольф Карлович начитався в юності, але Берген незадоволено скривився.

– В юності я взагалі не читав ніякої літератури, – сказав він і випив ще одну порцію, яку йому підніс лакей. – Я вирішив відмовитись од служби, інакше вони мене замучать. Не знаєш, чому вони в’їлися на мене?

Я хотів сказати, що світ ділиться на сильних і кволих. Кволих усі довбуть, а сильні можуть за себе постояти.

– Не кволий я, а добрий, – смутно сказав Берген. – Жодного з цих бешкетунів не побито з мого виказу. Жодного не посадив я до карцеру…

Мені здалося, що кволий і добрий – часто одне і те ж. Кволий не чинить зла, бо не має на те сили.

– Коли б це було так, – прошепотів Адольф Карлович, – то світ вартий був би прокляття…

"А він і проклятий! – спокійно подумав я. – Хіба не сказано про це в писанні?"

Тоді Адольф Карлович помахав переді мною пальцем, ніби пригрозив мені.

– Не хочу пускати в себе чорних думок, – сказав він. – А чорні думки – це ти, чи не так? На те засміявся я. Не може він знати, хто я такий!

Знову сидів загаданий, заплющивши очі, і Холоденко, як і Борух, не витримав, щоб не підійти до постійного свого відвідувача.

– Ой-вей! – сказав він. – Пане Бергене, а що вам таке?

– Сядьте зі мною, випийте, Гершку, – запропонував Берген.

– Фе, таке кажете, пане Бергене, – скривився Холоденко. – Чи б я пив ту гидоту?

– Це не гидота, Гершку, а вода спасіння, – мовив Адольф Карлович. – Аqua vitа!

– Ха-ха! – засміявся Холоденко. – А з ким ви бесідували, пане вчителю?

– З ним! – ткнув у мій бік Адольф Карлович і раптом підморгнув. – Ходить за мною і шпигує. Не знаєте, навіщо?

– Таке скажете, пане Бергене, – похитав головою Холоденко. – Хто б за вами ходив та шпигував?

– За кожним хтось ходить і шпигує, – повчально сказав Адольф Карлович. – Ми часом самі за собою шпигуємо, а це – теж він!

– Вам треба освіжити голову, пане Бергене, – похитав скрушно пейсами Холоденко. – Може, дозволите відчинити кватирку?

Тоді Адольф Карлович аж почервонів од докуки. Він звівся, став струнко й подивився сердито, навіть гнівно.