Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Берген – виразна мені протилежність. Він волочить за собою крихітну тінь, яка складається з двох компонентів: любить випити й дозволяє учням із себе кпити. Хоч він німець, мундир на ньому висить, і на сукні весь час з’являються нові й нові плями. Єдино німецького в ньому – схильність до точності. Зокрема вимагав, щоб учні вставали рівно о п’ятій годині, для чого в спільній спальні навпроти його ліжка було поставлено шафу з годинником. Той годинник вибивав час так голосно, що тільки діти могли не прокидатися. Адольф Карлович перед сном спускався кілька разів у свою кімнату, де курив і прикладався до пляшки; якось один із шибеників заховавсь у шафі, як козеня з відомої казки. Адольф Карлович прийшов до ліжка, ступаючи навшпиньки і розвівши для рівноваги руки з розчепіреними пальцями, – при цьому він зачаєно сопів, бо намагався дихати тільки носом, щоб не виточувати горілчаного перегару. Падав на ліжко й відразу ж починав хропти, аж поки годинник починав бити п’ять разів. Натренований на ці звуки, Адольф Карлович підхоплювався й будив учнів покриком.

– Але ж, Адольфе Карловичу, – казав хтось зовсім сонним голосом, – зараз ще зовсім ніч…

Адольф Карлович стояв із запаленою від нічника свічкою.

– Як ніч, як ніч, коли вдарило п’ять разів! – казав він. – Подивіться на годинника. – Він підносив свічку до циферблата, і його очі ставали здивовано-булькаті: годинник показував одинадцяту.

– Але ж я чув, що вдарило п’ять, – нетямкувато казав надзиратель, і учні змушені були гасити сміх подушками.

– Це вам приснилося, Адольфе Карловичу, – казав той-таки невинний голос.

– Галюцинація, – підказував другий, і учні аж рохкали від задоволення.

Так повторювалося щоночі, і щоночі Берген не помічав, що над ним кепкують. Це його вимучило так, що перестав реагувати на бій годинника і вже чекав, поки надійде із дзвінком лакей…

Не важко помітити: діти дивовижно винахідливі, коли треба вишукати слабкі місця у вчителя, і користуються тим із усією часом жорстокою безоглядністю. Зрештою, гадав я, весь світ такий: два начала в ньому – організоване, людське, й дезорганізоване, тваринне. Діти ж – це зменшене дзеркало світу з усіма його болячками та неузгодами, суперечностями й бідами; може, через те мені захотілося стати саме вчителем: через зменшувальне дзеркало можна побачити не одну болячку велику…

Але моя жертва й досі пріє біля дошки, даремно намагаючись розповісти урока, і я скеровую свою увагу на неї. Цей хлопець готувався, я це бачу, але замість допомогти йому, ставлю питання так, аби більше його заплутати. Він таки заплутується, бо вже не відповідає, а тільки перелякано на мене дивиться: милосердя не чекає, адже чудово зна, за які гріхи тут мордується. Я ставлю кола й відпускаю свою жертву, блискавично переносячи погляд на клас. Мертва тиша панує довкола, і я раптом починаю відчувати нудьгу: нудно все-таки сидіти за цією кафедрою і дивитися на заляканих до смерті істот. Нудно бути вічним дресирувальником, нудно навіть мститися на цих беззахисних душах – ні до чого все це! Світ не треба пізнавати, думаю я, все відомо про нього давно. Ми готуємо цих дітей стати коліщатками до велетенської людської машини, якою є наша імперія, але чи не коліщатка ми самі? Чи не механічною стаю я лялькою, сидячи за цією кафедрою, адже те, що викладаю скерованим на мене очам, – мудрість невелика. Чи не ліпше залишити замість себе власну подобу, боввана, який прорече кільканадцять потрібних речень, опитає цих телепнів, поставить їм оцінки, настрахає, щось у них зламає, щось піднесе, приноровить їх до того, щоб таки стали сліпими коліщатами. Оцей, дивлюся я на прищуватого хлопця з пацючими оченятами, закінчить гімназію і стане чиновником. його ковтне якась установа, до якої буде прив’язаний, як раб, і ходитиме від свого дому до цієї установи, аж доки не виплюне вона його геть на смітник. Ні, міркую я, повністю себе тут нічого витрачати. Хай залишиться за кафедрою тільки видима частина мого "я", невидима нехай вирушає у світ. Хай стає чиєюсь тінню, видивляється й принюхується Я навіть думаю, що ідея вивищеності людини – це одна із людських самооблуд, а коли так, ні для чого вона!

Завмираю на якийсь мент за кафедрою, глуха тиша оточує мене; учні гадають, що я вишуковую нову жертву, насправді роз’єднуюся на дві істоти, видиму й невидиму; видиме – це бовван мій, який проказує завчені й потрібні слова, невидиме – це суть моя. Воно вислизає у залите сонцем вікно, бо відчуває непомильно: там знайдеться для нього пожива. Там, за вікном, серед порожнього двору, стоїть, не зважуючись виступити з нього, сумний Адольф Карлович – він усе ще кволо бореться з собою. Здав чергування, і буде вільний цілу добу. Його кличе до себе місто, але не про те він думає. Дивиться на щось конкретно-зриме, і саме це мене й зацікавило. Еге ж, вулицею плететься знайома всім шкапа. Сумно похитує головою, крок її хиткий та розбитий. Здається, ритм, у якому йшла ота бездомна страдниця (взимку і влітку блукає вона по вулицях), пробудив чи й привабив Бергена. Він стрепенувся й озирнувся на вікна гімназії. Але самої гімназії не побачив, на її місці лежала піщана пустеля. Злякався тієї пустелі, бо заспішив з гімназійного двору геть – нічого йому тут робити! Перевалювався з ноги на ногу, від чого барилкувате тіло хиталося, ніби хитав його хміль, але це був тільки ритм, що надала йому шкапа. В душі в нього лежало щось кисле на смак і сіре на колір, щось таке, як непідсолоджений кисіль, через що сині його очі покаламутніли і стали теж, як кисіль. Йому було важко дихати, і він розстебнув мундира. Завжди ж, коли розстібав мундира, звільнявсь у певний спосіб од шор, в яких тримав сам себе, ніби мундир – це якась кам’яниця, холодна й товстостінна. І він виходив із неї, адже віддатися своїй пристрасті – це й означало вийти з мундира. Вдруге озирнувся: кам’яний мундир стояв серед піщаної пустелі, неймовірно побільшений, але з усіма компонентами. Той мундир – це й була гімназія, від якої він тікав, і в ньому, як миші, позалишалися всі оті юні варвари, які знущалися з нього й мучили його. "Це від того, – пробурмотів, – що я надто добрий! Не можна в цьому світі бути добрим!" Там, попереду, на порожньому й німому шляху, побачив мету своєї мандрівки: розчинені двері, йому здалося, що то широко розтулена паща велетенського змія, котрий згорнувся, скрутивши тисячки кілець, і гіпнотизує його. Він же не має сили йому опиратися, бо він – зелена жаба, яка покірно й приречено стрибає назустріч тому розхиленому роту гігантського боа-констріктора, і єдина втіха для жаби – пропасти. Адольф Карлович не вражався від того, що порівнював себе із жабою, в цю хвилю він себе зневажав. Зневажав власну слабку волю й приреченість – був у цьому світі сам як палець. За спиною стояв застебнутий на всі гудзики гімназія-мундир, і він не міг повернутися туди, не звільнивши душі.