Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Кулаківський вернувся додому підхмелений і поширював від себе такі запахи, що мені, непитущому, аж у голові наморочилося. Хлопчак, зрештою, опритомнів, очевидно, не так від води, якою на нього бризкано, як од нестерпного сивушного духу.

– Ой пане! – сказав він, сідаючи. – Таке тут сталося.

– Що ж тут сталося? – спитав Кулаківський, не зводячись із колін.

З квартири в розчинені двері падав слабкий відсвіт від запаленої свічки, і в цьому міражному й хиткому сутінку постаті Кулаківського та хлопця були лахматі й безтінні. Схвильований голосок оповідав панові про пригоду, що сьогодні додому являвся не один Кулаківський, а два, що той, перший, Кулаківський говорив пайовим голосом, випив склянку води, перевдягся у халат, а коли погуляв по кімнаті так, як любите гуляти ви, пане, наказав скинути чоботи, і він, лакейчук, те вчинив, от пропасти йому на цьому місці! А тепер ви, пане, знову стукаєте, хоч я добре знаю, говорив лакей, що ви лягли в ліжко, засвітили свічку й читали, і такий на нього, лакейчука, жах напав, що й досі його всього трусить.

– Ти що, не впізнав мого голосу? – суворо спитав Кулаківський.

– Через це й страх мене взяв, що пізнав. І того разу впізнав. Побіг до вас, бо ви були в ліжку, щоб спитатися, чи пускати вас, але вас у ліжку вже не було, а голос з-за дверей усе-таки ваш, ну я й перелякався, аж душі в мене нема.

– То це перед тобою я чи не я? – сердито спитав Кулаківський.

– Не знаю, що й подумати. До того ви також були ви, то я й пішов спитати вас, чи вас пускати, але вас у ліжку вже не було, бо опинилися вже за дверима. А постіль, можете самі глянути, зім’ята, і книга розгорнута, і свічка ваша горить.

Кулаківський нарешті звівся з колін і став у меркітливому блідому світлі величезний і грубезний, наче виріс і поширшав удвічі.

– Я так злякався, – жебонів хлопчак, – що й досі не можу втямити, як ви вийшли і хто за вами зачинив двері.

– Ти набитий дурень! – сказав Кулаківський сердито. – Тобі наснилося казна-що, от ти й коверзуєш…

– Наснилося? Мені? – здивовано спитав хлопець і звівся й собі, ставши вдвічі вищим та ширшим.

– І не інакше, – вже спокійно сказав Кулаківський. – Валявся на моєму ліжку і возився з моєю книгою.

– Ох, пане! – видихнув хлопець. – Я можу побожитися, а коли хочете, на євангелії поклянусь, що ані крихти не брешу, А книга ваша мені нащо, коли в ній малюнків нема і читати я не вмію.

– А все-таки знаєш, що в ній малюнків нема! Іди в хату, баламуте!

Кулаківський говорив уже з посмішкою, але від мене не сховалося, що він все-таки трохи стурбований розповіддю хлопця.

– Знаєте, що я подумав, пане, – голосним шепотом сказав той. – Чи не кара це нам за те, що ви мої образки зі стіни позривали?

– Зачини губу, бовдуре! – гримнув Кулаківський і штовхнув хлопця в квартиру. За мить двері гримнули, струшуючи дерев’яну стіну, аж затремтіли з легким стогоном металеві сходи, і в домі зависла глибока тиша. Тоді безшумно відчинилися двері внизу, де жила вдова і коло яких невидно я стояв, – на порозі з’явилася жіноча постать. Тримала в руці свічку, і я побачив, що очі и радісно, аж щасливо, засвітилися.

– Вже б’є тебе лиха година, чортяко! – проказала крізь зуби жінка – Все це за мої сльози вдовині!

Я простяг невидну руку і затис у долоні вогник свічки. Стало темно.

– Ой, що це! – зойкнула вдова, але в цей час на неї війнуло з відчинених дверей, і вона зрозуміла, що свічку загасив вітер. Тоді вона щільно причинила вхідні двері і раптом помахала кулаком у напрямі квартири Кулаківського.

– Карай його, боже, карай! – зашепотіла палко. – Карай його, харцизяку, бо це не людина, а сатана!..

Ця сцена втішила мене так, що сльози замилування вибилися на очі: щось було в тій жіночій зненависті наївно-первозданне. Тут, у цьому домі, вже відбувалася якась історія, учасниками якої були Кулаківський і ця жінка, але мені резонно здалося, що не буде вона цікава: дрібні сусідські незлагоди, які набирають космічних розмірів, бо для участі в них запрошуються вишні сили. Як недалеко відійшли люди від свого елементарного марновірства і які вони ще діти перед лицем матінки нашої природи! В цьому їхнє нещастя і їхнє спасіння; нещастя, бо ходять заблукані та сліпі, і знання їхнє – що мацання палицею дороги. Вони й лихі через те, що безрозсудні і не можуть покласти виразних меж між добром та злом. Спасіння ж їхнє в тому, що вони отакі зворушливо-наївні, а через це й безпомічні. Безпомічність робить людину невпевненою, а раз так, вона починає мислити. Важко сказати, до чого людина домислиться в цьому світі – не скажу того навіть я зі своєю здатністю прозирати в майбутнє.