Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Я вам, тітко, можу й віршу проказати, – сказав він. – Це буде веселіше.

– Не треба мені вірші, синку, – сказала вона, відчуваючи трем у всьому тілі. – Я тобі й так дам усього, аби доніс. Зробиш мені тільки одну послугу…

Метнулась у сусідній покій і винесла звідти шкіряний капшук.

– Чи ти вмієш читати, хлопче? – спитала строго.

– Звісно, вмію, – сказало хлопченя. – На те і живу я в школі.

– Тоді прочитай мені це! – сказала нервово і висмикнула з торбинки аркушик паперу, ретельно складений навпіл.

Хлопець узяв неквапно папір, розгорнув і розгладив, тоді зиркнув і прокашлявся, відтак подивився на несподівано розхвильовану господиню, і його голосок дзвінко зазвучав у порожнім домі:

– Юстин, Симона і Лідії Левайдів син. Упокоївся немовлям. Прийми, боже, його на своє поле!

Хлопець звів очі, щоб подивитися, чи сподобалося господині його читання, але уздрів, що вона біла-біла, що хапає розтуленим ротом повітря і махає навіщось рукою. Він позадкував до дверей, а що та біла, страшна постать раптово ступнула до нього, простягаючи руку з розчепіреними пальцями, перелякано кинув на землю папір і чкурнув надвір, де ледве втік від собак, що з лютим гавкотом кинулися на нього.

12

Тоді вдарила Лідія Левайда себе в груди й завила, як поранений звір, впала на коліна, аж кров із них бризнула, і стукнула лобом об долівку. Знову гатила себе в груди і дряпала нігтями долівку, здираючи їх до крові. З перекривленого рота почали вириватися зойки, перемішані з хрипкими викриками.

– О нещасна моя годино! – кричала вона в порожнечу. – О світе мій мізерний! Мати моя, чом ти мене самую не стратила, коли мя на цей світ мізерний народила!

І знову вила, як поранена вовчиця, і роздерла собі кривавими нігтями лице.

– О нещасливий сину мій Юстине! – волала. – Чом на все злеє ти народився?! Чом невинно ти проклятий, як і я, і твій безневинний отець!

Не бачила, що і небо над її хатою засурмилося й потемніло – важка, аж чорна, хмара виростала серед неба, як велетенський потворний гриб. Шалений вітер зірвався, і пробіг через степ, і вдарив у розверсті Левайдині двері, гримнувши ними. Зарипіли натужно незачинені ворота, а собаки перелякано забилися під ганок. І завили вони вже обидва, а вітер закрутився шалено на подвір’ї, підхопив вихором злякану курку, зметнув нею, аж закричала дико, і поніс у чорне й навальне небо.

– Боже, не робили ми нічого злого в світі! – кричала в хаті, рвучи на собі волосся, Лідія. – І невинні ми, і таке лихо впало на нас! Вдар, і розбий мене, і розвій по землі, щоб і сліду від мене не лишилося!

Вітер розхитував ворота, і вони жалібно вискотіли на завісах, вихор догнав воза у степу і збив з Петра шапку. 1 та шапка погналася землею, як перекотиполе, доки не зникла зовсім з очей. Мовчки дивився холодним сталевим поглядом у почорнілий степ Петро, і хоч вітер рвав, викорчовував волосся, мертве й нерушне було його обличчя. Несамохіть обернувся в той бік, де стояв хутір, і наче щось шепнуло йому до серця, але серце не почуло того шепоту. Коні заіржали і кинулись учвал, а він ще й віжками змахнув і свиснув пугою…

Лідія товкла закривавленим чолом об долівку, вже тільки стогнала, і ревла, і прихлипувала, і поливала діл слізьми, намисто розкотилося по хаті згустками крові. Відтак не стало в неї сили, і впала вона, трусячись від ридання і покрикуючи щось у землю, яка мовчки гасила ті слова.

Вітер знову кинувся на садибу і вдарив ворітьми так, що потріскалися вздовж дошки, а дах із повітки було зметено одним помахом. Загелгали там гуси, і закричали кури, а вітер вимітав їх одне по одному і виносив у степ. Летіли, вони розкудланими клаптями, вдарялись у суху й тверду землю і розбивалися на плесканці.

Вила тривожно худоба, Іван Нечерда поспішливо гасав біля череди в полі, махаючи пугою, щоб встигнути загнати її в загорожу. Впав раптом град і почав цвьохати по тугих коров’ячих спинах. До Івана біг Петро, розхристаний і простоволосий, і вони почали вже разом заганяти худобу – загорожа була під прикриттям горба.

– Зроду-віку не бачив такої грози! – закричав Іван Нечерда і, пригнувшись, побіг до куреня.

Вскочили туди, оббиті по всьому тілу градом, і мимовільно притислися один до одного, як брати, затремтівши.

Лив дощ, здавалося, впала з неба водяна стіна, і від того рознісся навкруг глухий гул. Бриніли, туго натягнені між землею й небом, дощові струмені і з ляскотом розбивались об тверду землю. Худоба вже перестала натужно ревіти, а покірно підставляла під струмені спини. Десь далеко закричав птах, наче топивсь і сподівався, що хтось прийде до нього і врятує.