Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Собаки на мене не гавкають, – сказав він неохоче, – бо бояться мене…

Пси і справді забрались із двору, і господиня здивовано озирнулася: любили крутитися біля людей. Щось похололо їй усередині, але вона знову невимушене засміялася.

– Таке скажеш. Іди поїси, бо той Нечерда до жінки їздить, а ти й борщу гарячого не сьорбнеш…

– Варю собі куліш, – сказав він. – А ще є молоко, масло і сир. Я, коли є Нечерда, і до Дніпра ходжу. Наловлю риби – юшку варимо.

Говорив це сухим, прохриплим голосом, ідучи за господинею, яка бадьоро хитала перед ним спідницями. Повернула голову і сказала з-за плеча:

– А в господу риби не приніс! Був би добрий: і собі б наловив, і про господарів не забув би.

– Не любив господар риби, – сказав невиразно.

– Вже півтора місяця, як господаря нема, – мовила вона.

– Не хотілось на очі налазити, – буркнув ніяково.

– А тепер схотів?

– Довелося. Корова телитися мала…

Насипала борщу і дивилася, як він їсть. І знову все повторилося, як і першого разу: їв борщ з нелюдською жадобою, поспішаючи й похлинаючись. І було при тому таке напружене його обличчя, і так ходили жовна, що знову відчула жаль до Знайди. Тихе щось і болюще відгукнулось у ній – біль приспалий і дивний. Подумала, що, може, недобре повелася, завівши з ним відверту балачку.

"Він гарний", – думала, але це нічого не пояснювало. Окрім жалю й хвилювання, домішувалося до її почуття щось із тої ночі, душної і важкої, в яку так несподівано було вбито її Симона.

"Ось він, убивця мого чоловіка, невинний, як дитина, і жалю гідний, – думала вона. – Навіщо з’явився тут, у нас, і чому приніс нещастя?"

Але не відчувала відрази до нього. Швидше навпаки: було б їй прикро, щоб покинув їх назавжди.

"Таке чудне твориться", – подумала вона і аж головою струснула. Тоді подивилася на Знайду і здригнулася: зоріли на неї блакитним холодом двоє напружених очей.

– Ще підсипати? – спитала, а що мовчав, узяла миску й досипала.

Мовчки взяв ложку і знову заходився їсти з тою-таки пожадливістю й поспішністю.

– Виголодавсь у степу? – сказала співчутливо.

– Я завжди так їм, – озвався він.

– Отож до роботи добрий, – всміхнулася жінка. – То перейдеш у господу чи лишишся в полі?

Знову поставив супроти неї блакитні шматки криги.

– Чого дивишся? – сказала з викликом. Тоді його обличчям сковзнула тонка, як павутина, усмішка і скривила гарного рота.

– Дивно мені, – сказав, відводячи очі.

– Що тобі дивно?

– Такі добрі ви до мене, – мовив.

Не могла спокійно на нього дивитися і почала вдавати, що порається по господарству. Але на обличчі самі від себе з’явилися раптом непрохані сльози – відчулася, що стала зовсім безпомічна.

10

Вранці вона побачила, що сорочка на ньому брудна й подерта.

– Скинь, свіжу дам, – сказала вона.

– Дивне щось мені снилося, – мовив він, стягуючи сорочку. – Що я малий, а ви велика…

– Нічого дивного, – сказала вона. – Старша я від тебе… Порпалася у скрині, вибираючи сорочку: була то одежа чоловікова.

– Незручно мені одежу вашого чоловіка вдягати, – мовив він.

– То гнити їй через те? – відказала жінка і раптом стала строга. – Крім того, не винуватий ти. Коли б винуватий був, не допустила б тебе в двір.

Він стояв перед нею, темний, жилавий, з густо зарослими грудьми, а на шиї в нього висіла мала шкіряна торбинка.

– А це що в тебе? – спитала, дивлячись на ту торбину,

– Якісь папери, – сказав байдуже.

– Що за папери?

– А чи вмію я прочитати? Той чоловік, що виростив мене, знайшов їх при мені, немовляті…

– Дай подивлюся, – сказала вона з цікавістю.

– Вмієте читати?

– Не вмію, – відповіла, чуючи, що хвилюється. – От Симон, той грамотний був…

– Симон тепер не прочитає, – сказав він.

– Чому ж носиш їх з собою?

– Бо нема де подіти.

– Давай покладу їх у себе, – запропонувала вона. Безмовно зняв торбинку з тіла й віддав.

– Можна подивлюся? – спитала господиня. Стенув байдуже плечима й почав натягати на себе свіжу сорочку.

Розпустила шнурка й засунула в торбину пальці. Намацала паперину, але чомусь перестрашилася.

– Ні, – сказала вона, – навіщо мені те дивитися, коли не можу прочитати? Іди попорай худобу…

Зирнув на неї спідлоба, вколовши сталевим поглядом, і слухняно пішов із хати.

Хотіла побути сама. Так дивно почувала себе: якась млість у тілі з’явилася, щось її хвилювало й мучило. Може, учинила нерозважно, подумала, що залишає цього дивного хлопця в господі, – адже живе сама! Може, треба було б їй ліпше найняти наймичку, а цей хай іде у степ. їй стало душно, аж схопилася рукою за коралі. Намисто на шиї раптом розпалося. Посипалося на підлогу червоне каміння, і вона аж здригнулася: здалося, що то розкрапана кров. Відклала торбинку набік і кинулася збирати, а коли назбирала повну жменю, відчула в тілі ще більшу слабкість. Сіла на лаву, тримаючи у стиснутій руці коралі, й відчувала, що обличчя ні паленіє. Дивний, слизький страх почав уповзати в неї. Не розуміла, звідки йде і чому, але їй захотілося раптом утекти із власного обійстя.