Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Сиділа принишкло, стискаючи коралини. Ще не знала, звідки воно йде, але глибоко в собі таки відчувала тривогу. Здавалося, тонкий, гострий промінь прошпилив її й почав освітлювати занедбані закамарки мозку. Хто зна, чому освітився саме той кутик, якого не освітлювала ніколи. Згадала дитя, яке в них померло ще на початку її з Симоном шлюбу; вирісши, було б таке, як цей хлопець.

– Йому було б двадцять років, – прошепотіла вона і раптом розсердилася сама на себе. Які дурниці верзуться, казна-що! Симон сам витесав човника й сам його засмолив. Вона несла того човника на руках. Чи клав Симон туди якийсь папір? Не могла згадати, бо й не до паперів їй тоді було.

Знову здивувалася, що западають їй у голові такі думки. Ні, їй, очевидно, не можна лишати його при господі! "Господи, – застогнала вона, – чому мені так тяжко?"

11

Петро поїхав відставити воза й коня до отари й сповістити Івану Нечерді, що господиня забирає його до послуги у двір. Перед від’їздом він попорав худобу й викидав із хліва гній. Потім він снідав, намагаючись не дивитися на господиню: була вона якась стривожена й насторожена. Обережно почала розпитувати його про колишнє життя, і він неохоче відповідав: їжа сьогодні йому не смакувала. Зрештою, втупив у неї сталеві палкі очі, бо помітив і вона також намагається на нього не дивитися.

– То, може б, я того, – сказав, – залишився в степу?

– Побудеш, поки не найму собі нового наймита, – сухо відказала жінка.

Вона провела його до воріт. Тихо заскавулів на дворі старший пес, і вона згадала, що не погодувала їх сьогодні. Винесла недоїдки борщу, але старший пес не доторкнувся до їжі. Молодший, навпаки, втрощив усе охоче і почав лізти до неї. Відігнала його, притупнувши ногою, і знову кинулася у хату – їй треба було сьогодні замісити ще й хліб. Моталася з одного краю двору до іншого, збирала яйця, місила діжу і спершу не почула тихого стуку. Відтак загавкав молодший пес, і вона вибігла із замащеними в тісті руками до воріт. Відчинила віконечко і побачила проти себе малого чорнявого підлітка з великими очима на сухенькому обличчі, через плече йому перетягувалися порожні торби.

– Що хочеш? – спитала вона.

– Я зі школи, – сказав хлопчик, дивлячись на неї прегарними оченятами. – Може б, я вам проказав віршу чи заспівав?

Вона блиснула зубами і відчинила. Собаки з голосним гавкотом кинулися на хлопчика, але відігнала їх так владно й сердито, що відбігли в кінець двору і сіли під повіткою.

– Іди в хату, я тебе нагодую, – сказала вона.

– А собаки мене не чіпатимуть? – перестрашено спитало хлопченя і несміливо рушило по стежці. Дивлячись на його чорне, розсипане по голові волосся, мимовільно подумала Лідулька: щось таки повертається до неї з минулого.

– То вам заспівати чи віршу проказати? – спитало хлопченя.

– Поспіваєш, – сказала жінка. – А чи ти не сирота, що ходиш по підворіттях?

– Сирота, тітко, – сказав хлопець поважно. – Живу я у школі разом з паном дяком. Вони оце мене й посилають роздобути харчу…

– Скільки ти його донесеш, такий мізерний? – затурбувалася вона.

– Те, що дають, неважке, – мовив хлопець. Він стояв уже в хаті, і його обличчя зробилося урочисте й серйозне, а оченята натхненно заблищали.

– Почекай, не співай, – сказала вона. – Я тебе спершу нагодую.

Він звів на неї поважні чорні очі, і їй здалося, що вона десь бачила малого.

– Я, тітко, спершу таки заспіваю, – сказав, – Голодному спів лучче з горла виходить.

І він заспівав псальму, тоненько й печально, невідривне дивлячись на господиню, і його прегарні очі при цьому плакали без сліз, а голосок дзвенів найчистішим сріблом, личко ж стало таке гарне, що гарнішого вона у світі не бачила. І сколихнулася в її грудях велика й солона хвиля; слухаючи чисту, високу й чудову мелодію, той голос срібний і дивлячись в неймовірно гарні й смутні очі, відчула вона, що ось-ось не витримає, а заридає так, як не ридала ніколи в світі, як не плакала й за покійними матір’ю та чоловіком, – душа її раптом розхилилася і стала прозора й тремка, – спів впливав у неї гарячим потоком і пік її серце. Не могла відтак стримати сліз, і ті покотилися градом, а хлопець мов не помічав того, плакав піснею, й чудовими очима, і дрібним тільцем, і торбами, що, порожні, безживно похитувалися, одна на грудях, а друга на спині.

– Досить, синку, досить! – таки заридала вона і притиснула раптом ту чудову голівку до м’яких і повних грудей. Хлопченя замовкло в тих обіймах, як горобеня зіщулившись, тільки чмихало вряди-годи носом, наче й собі плакало.