8
Петро вийшов із суду й обдивився засклілим поглядом навколишній простір. З-за сусіднього тину виглядало кілька дитячих голівок, дивлячись на нього із страхом та захопленням, і це нагадало йому інше село і тих дражнюків, через яких він і в світ вирушив. Судома перекосила йому обличчя, рипнув зубами і пішов геть, розмахуючи руками і трохи дивно кидаючи цибатими ногами. Ішов через містечко і не відповідав на вітання, а коли вийшов за його межі, озирнувся, засвітивши холодним блакитним поглядом – з його вуст вилетів тихий прокльон. Тоді затяг міцніше на штанях очкур і подався дорогою, не знаючи навіть, куди вона веде.
За якийсь час почув за плечима тупіт, але не озирнувся, звернув тільки на узбіччя. Однак той, що здоганяв його, таки притримав коня.
– І конем тебе не дігнати! – сказав Іван Нечерда. Петро зиркнув на нього холодним позиром.
– Не сердься на мене, що бив тебе тоді вночі, – сказав Іван. – Таке сталося, сам знаєш…
Петро йшов не спиняючись, а Іван їхав поруч.
– На суді я тебе вигороджував, сам бачив. Та й господиня наша сказала, що не твоя це вина, а Симонова.
– Бо й не моя! – байдуже сказав Петро.
– А хіба не признав тобі цього уряд? Коли б не признав, то вже гойдався б на гілляці. Петро йшов, не стишуючи ходи.
– То не сердишся, що бив тебе тоді?
– Чого мені на тебе сердитися? – сказав Петро крізь стиснені зуби. – На себе мав би сердитися.
– Чого ж тікаєш?
– А що маю робити? – спинився Петро і зирнув на Івана, бо й той спинився… – Вертатися до господині, в якої вбив чоловіка?
– Оце ж вона й послала мене по тебе, – сказав ніяково Іван.
– Послала по мене? – здивувався Петро.
– Авжеж. Куди йому йти, сказала, сироті. Хай служить, як служив.
– Мені і справді нікуди йти, – сказав уже м’якше Петро.
– То вертайся. Сідай он до мене на коня і поїдемо.
– Не вмію я на конях їздити – буркнув Петро. – Я серед рибалок виріс.
Тоді Іван зіскочив з коня і витяг з кишені невеличку пляшчину.
– На ось, випий, – сказав тепло.
– Не хочу я пити, – буркнув Петро. – Дияволове то пійло!
– Боже це пійло, – засміявся Іван. – Чи ти в пущі ріс, чи у вертепі, що смаку горілки досі не пізнав?
– А таки не пізнав…
– Коли кружлянеш, – мовив Іван, – все співає і самому захочеться співати…
– Горілка то співа, – похмуро сказав Петро.
– Ковтни трохи, і трава тобі заграє…
– Трава заграє, кажеш? – спитав Петро, ковтнувши. – А нехай загра!
Вони йшли, обійнявшись, а за ними ступав терплячий кінь.
– Я тобі відкрию одну таємницю, – зупинив Петра Нечерда. – Ти сирота, ніхто і ніщо тебе не в’яже, то й зможеш того доп’ясти…
– Стривай, – мовив Петро, насторожено прислухаючись. – Здається, вона починає співати…
– Нема чого тут слухати. Я знаю таємницю, як можна забагатіти… Я б сам це зробив, але самому на це діло не підеш… Чи, може, нічого ти не чув про крилатого коня?
– Боюсь я коней, – сказав Петро. – Дай краще послухаю, як співає трава.
– Що там трава, – махнув рукою Іван, але змовк, тільки всміхався значуще й таємниче. – Кажуть, той кінь із царських стаєнь…
Петро ж відштовхнувся від нього і, ледве переступаючи ногами, побрів з дороги. Став на узбіччі й хитався, довгий і тонкий. Коли ж повернувся до Івана, побачив той бліде обличчя з яструбиним носом і холодні блакитні очі, від яких аж на душі маркотніло.
– Ось хрест святий! – забубонів Іван, ідучи назустріч тому блакитному вогню. – Чує моє серце: ти не простий чоловік, Петре. Ти такий чоловік, що не тільки коня спіймаєш, а й самого чорта.
Він засміявся тонко, смикаючи і поводячи дрібною головою.
9
Петро привіз молоко, сир і масло, а коли господиня відчинила йому ворота, собаки не кинулися до воза і не загавкали. Лідулька подивилася на Петра пильно й вивідчо.
– А ти, хлопче, змужнів, – сказала тихо, й вони почали переносити пожитки в комору. – Чому не з’являвся так довго на очі?
– Винуватий перед вами, – спокійно сказав Петро, кладучи на плече бочечку з маслом.
– Винуватий не ти, а мій покійний, – зітхнула Лідулька. – Стеріг ти наше добро по правді.
Вони мовчки працювали, і видно було, що господиня хоче щось сказати більше.
– Чи добре тобі в полі? – спитала нарешті. Він засвітив у її бік блакитним поглядом, але нічого не сказав.
– Подумалося мені: чи не забрати тебе до господи, – сказала трохи натужно. – Важко мені тут без чоловічих рук.
– Як велите, – відповів він.
– На тебе, бач, і собаки не гавкають, – засміялася господиня і заблищала очима. – За свого приймають…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу