Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Там у мене сад, – мовив господар, помітивши, куди він дивиться. – Добрий сад! Але мені треба не садівника, а скотаря. Вмієш біля худоби ходити?

Петро похитав головою.

– Я, дядьку, вмію добре рибу ловити.

– Звати мене Симоном, – сказав господар. – Симон я, Левайда. А рибу мені ловити ні до чого. І річка неблизько, і човна не маю. Хіба що колись для свята зловиш…

– Скажете, то зловлю.

– Ну, то спочивай, а завтра й за роботу, – сказав Симон Левайда і звівся з лави. – Агов, жінко! – гукнув, і на порозі знову стала молодиця. Цього разу вони зустрілися поглядами, і обпікся Петро, як об вогонь. Спустив голову і стояв.

– Нагодуй, жінко, нашого наймита, і хай іде на сіно виспиться. Завтра піде до худоби в степ.

– Як його звуть? – спитала жінка, знову втуплюючи в Петра палкий погляд.

– Як тебе звуть, хлопче?

– Петро, – швидко сказав він, – а на прізвище… – він заникнувся, бо хотів сказати звичне – Соменко, але додав рішуче: – А на прізвище я Знайда.

– Ходи в хату, я тебе нагодую, Знайдо, – сказала жінка, звійнула хвартухом і зблиснула яскраво-білою, як і стіни хати, сорочкою.

Він зайшов у сіни, а тоді й у світлицю. Сів до столу і чекав. Жінка поралася біля печі, виймаючи рогачем горщика. Тоді зняла з мисника полив’яну миску й поставила перед ним.

– Ану побачимо, який ти до їжі, – сказала весело, насипаючи борщу. – Недаремно кажуть: який до їжі, такий і до роботи.

Але вона обірвала сміх, бо зустріла його вивідчий і трохи понурий погляд, і був він зовсім не юначий, а начебто старому, зажитому чоловіку належав. І чулися в тому погляді притамований біль і страждання – жіноче серце відгукнулося на те з дивним і несподіваним для самої себе жалем. І не могла жінка збагнути, що стривожило її в цьому парубкові, тому посерйозніла і, вкраявши хліба, відступила набік, склавши руки на грудях.

– Мабуть, велику дорогу відбув, чоловіче, що такий марний?

Він зирнув на неї і приклався до борщу і їв з такою пожадністю, що знову спалахнув у її серці вогненний жаль.

4

Симон Левайда любив після денних клопотів вийти на ганок, гукнути до себе жінку і, сидячи на лаві отак біч-о-біч, побалакати неспішливо, ділячись господарчими турботами і оповідаючи про все, що примітив, надумав і вважав за потрібне зробити. Собаки теж любили цей мент тиші, приходили й лягали неподалік: один у траві, а другий на ганку, ближче до хазяїв: це дозволяв собі пес старіший і поважніший. Жінка, як звично, притакувала чоловікові, згоджуючись з усім, що він намислював, водночас викладала й свої турботи й потреби, а коли хотіла собі нової хустки, кунтуша чи намисто, то говорила про це саме в час таких вечірніх посиденьок. Тоді довкола них тонко плівся сутінок, мирно дзвеніли цвіркуни, а над хатою шугали туди й сюди прудкі й безшелесні кажани.

– Вже, місяць у нас новий стадник, – сказав Симон. – Іван Нечерда і хвалить його, й гудить.

– Чим же хвалить? – спитала жінка, гризучи соняшникове насіння.

– Тямущий він і діло швидко освоїв, – сказав Симон 1 потягнув з череп’яної люлечки.

– То й добре, – сказала жінка, випльовуючи лушпиння.

– Та не так уже й добре. Каже: якийсь він не в собі. Сидить і мовчить, словом не перекинеться. Не хоче й горілки по-приятельському випити, і так – наче робить усе з примусу.

– Не таке це вже зле, – зауважила спокійно жінка. – Чи з примусу, чи ні, а роботу робить.

– І непогано робить, – сказав Симон. – Іван Нечерда так і каже.

– То, може, погано, що він горілки не п’є? – спитала жінка іронічно.

– Воно непогано й погано, – сказав Левайда. – Людина не вовк, мусить жити з іншими людьми. Жити й дружбу водити. А він ні з ким дружби не водить, одно ходить по світі, як туман. Турбує мене це…

– А як на мене, він ладний парубок, – сказала господиня і відчула знову те ж таки, що й тоді, коли вперше годувала його борщем. Знала, що правду каже чоловік, бо й сама побачила в ньому щось непевне, але згадала його смутний погляд і те, як ходили жадібно жовна, коли їв той борщ, і знову пронизлива жалість охопила її, відчула непомильно: був то чоловік, який потребував жіночої ласки. Отож, тримаючи в серці жаль, заговорила жінка повільно, наче розмірковувала, і насіння перестала лущити, а може, щось відчула глибше і незбагненніше, щось таке, на що нема слів, але раз почала мову, то вже вела її, як клалося на серце.

– Що ти хочеш, чоловіче, з сироти? – сказала вона. – Росло воно затуркане, цілий вік по чужих людях. Ні ласки не знало, ні доброї їжі. Кожне його штурхало і гнало-било. Чи не сам ти зажив такої долі?