Валерий Шевчук - Три листки за вікном

"Я заходитиму в усі села, що стрічатимуться по дорозі, – думав він, – і десь таки стріну тих, які спустили мене по дніпровій течії… "

"А може, я таки вмер, а потім ожив?" – думав він далі, і в нього похололо всередині. Замутило в голові, і він подумав про тих, хто справді був йому батьком і матір’ю. Але не відчув при тому ні хвилювання, ні втіхи – не любив їх, бо не знав. Через це знову ліг горілиць, і очі його полетіли у вишину, меншаючи й меншаючи, поки не перетворились у дві палаючі серед темного шовку іскри…

Так ішов він два дні і дві ночі спав на піску, загортаючись у кучугури, щоб не промерзнути до ранку. Але вранці все одно клацав з холоду зубами і, щоб розігрітися, біг. Кілька сіл, що зустрілися йому, обминув, наче забув, що поклав заходити в кожне. Зрештою, той шал, що погнав його в дорогу, почав вивіюватися і слабшати, і от одного вечора, поївши чаїних яєць, спечених у вогнищі, відчув, що вже немає в ньому тої озлості, яка вигнала з рідного села. Зрештою, і рідного села для нього не існувало – сидів біля пригаслого вогнища і мав напівпригаслі очі. Вперше заворушилася в голові думка про все нерозважне і дурне, вчинене ним, і вперше важко зітхнув, намагаючись тверезо розсудити, де він і куди загнала його доля.

Зараз і справді було б нерозумно ходити по селах і розпитувати, подумав він. Хто зможе його впізнати, хіба тільки його пускала мати по водяній дорозі? Був то прадавній звичай, і він сам міг пригадати не один такий човник – бачив їх, рибалячи з батьком. Спускали подібні човники і в їхньому селі. "Так дитина швидше потрапить у рай, – чув він біля себе повільний, оповідний голос, – а крім того, і ріка від цієї жертви даватиме більше риби і не топитиме рибалок. Дитина ж житиме не тільки душею в небі, а й тілом, бо піде в підводні палаци і пізнає розкіш та щастя… " Він бачив худу й чорну жіночу постать, котра несла на руках засмолений човник із вічком біля личка, щоб дитя могло дихати; за нею йшов зажурений батько, який сам і тесав, і смолив човника, за ними – родичі й односельці, і голосила жінка, припадаючи вустами до вічка, і цілувала той човник, обливаючи його слізьми…

Обірвав цей спогад різко й сердито, бо від того почало млоїти під серцем, починав навіть розчулюватися: знав тепер напевне, що і сам побував у такому човнику. Натомість вуста його кривилися, і з них витискалися слово за словом лайки. Сидів біля прохололого вогнища і цідив ті лайки. Ганив вечір, річку, дерева, кущі й пісок. Лаяв цілий світ, небо і землю, воду і вогонь. Сипів брудними словами і наче випльовував із себе скверну. Відтак, звільнений, заспокоївся і знову довго й нерушно дивився на безкінечну водяну гладінь. Думав, що найкраще для нього дійти до якогось хутора і найнятися там.

"Ще невідомо, чи не вбив я того першого парубка", – розважливо зміркував і вирішив пошукати місця якнайвідлюднішого.

3

Підійшов до воріт і застукав важким билом. В глибині двору озвалися собаки, а невзабарі почулися неспішливі кроки. Чоловік відчинив кватирку у воротях і визирнув, показавши довгі вуса і кругле немолоде обличчя.

– Чого хочеш? – спитав оглядаючи.

– Чув, що шукаєте наймита, – сказав Петро, незмигно дивлячись на чоловіка.

– А таки шукаю, – сказав чоловік, і з того боку загриміли засуви. – Заходь!

Петро зайшов у густо заросле травою подвір’я, і до нього з гавкотом кинулися собаки.

– Атю! – шикнув на них господар, і собаки слухняно присіли в траві.

– Що там таке? – вийшла на ганок гарна, нестара ще молодиця, придивилася до Петра і всміхнулась. – Ого який ладний парубок!

– Ти мені, жінко, на парубків не задивляйся, – добродушно озвався господар. – Тут чоловік у найми проситься…

– Це вже ти вирішуй, – війнула плахтою жінка і сховалась у хаті.

Собаки загарчали, коли проходив повз них Петро, і він швидко до них озирнувся.

– Не зачеплять! – сказав господар. – Вони в мене вчені… Сідай оно на лаві й потеревенимо. Не по знаку ти мені, то й розпитати годилося б.

– Прийшов знизу, – сказав Петро. – 3 Голубівки, може, чули?

– Голубівку чув. – відказав, сідаючи і собі на лаву господар. – Батьків і дім свій маєш?

– З сиріт я. Ні дому в мене, ні батьків.

– З таких найліпші наймити, – сказав мов про себе господар. – А служив там у кого?

– У рибалки Панаса, на прізвище Сом.

– З Сомом і соми ловив? – пожартував чоловік.

– І не тільки соми, – сказав Петро, роззираючись. Тут йому подобалося: дворище було оточено високим дубовим парканом, поверх якого набито гострого цвяшшя. Двір зеленів між сірих площин паркану та повіток, зате хата сяяла білими стінами. За хатою був, певне, сад – проглядали дерева.