Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Великий кудлатий пес, почувши шерех, устав і насторожено витяг писок у навітряний бік. Звідти долетів до нього знайомий запах, і пес заспокоївся. Петро в цей час намацав на траві торбинку з тютюном, розгорнув її і запустив два пальці, щоб набрати тютюну. Але пальці завмерли на півдорозі, бо почув підозрілий шелест – повернув у той бік обличчя з яструбиним носом і засвітив холодним блакитним поглядом.

Хтось таки добирався потай до огорожі стійбища, і Петро, спустивши з пліч кожуха і покинувши торбинку з тютюном, вужем прослизнув до куреня. Схопив шаблюку – перше, що йому трапилося під руки, і метнувся до загорожі. Корови важко сопли й ремигали, а він згубив на мент напрям підозрілого шарудіння. Крався вздовж стійбища, і тіло його було безшумне й легке. Зрештою, побачив неподалець широку людську постать, яка перелазила через огорожу. Дикий, різкий і несамовитий вереск вирвався тоді з Петрових грудей, і кинувся він до злодія з таким несвітським шалом та стримом, що Симон встиг тільки голову повернути. Щось блиснуло йому перед очима, і він звалився із загорожі, заливаючи траву і Петрові ноги густим потоком темної крові.

7

Петро відчув трем у всьому тілі. Піднесення і збридження, лють і шал. Відкинув тіло, що начебто охоплювало його за ноги, і помчався на сугорок, де стояло било. Схопив залізо і вдарив щосили. На весь окрай загучало, будячи від сну сусідніх стадників. За хвилину степ збудився від стугону кінських копит, але Петро начебто втратив тяму: бив і бив, замахуючи залізом, і мов упивався гулом та дзеньком. Очі його полум’яніли, трем із тіла вийшов, і відчував він тільки сліпе піднесення, і оді як з його грудей виривався вряди-годи чи то сміх, чи плач.

Отямився, коли чиїсь руки сильно ним потрусили. Обернувся й побачив довкола себе людей. Тут-таки був й Іван Нечерда.

– Чи ти сказився? – спитав він, знову струшуючи його за плечі. – Що сталося?

Петро видихнув із себе повітря і відкинув набік залізо.

– Я там злодія убив, – сказав майже спокійно. – Ліз до загорожі.

Між людей, що скупчились унизу, вже горіли походні. Лизали червоними язиками темінь, і світло вихоплювало з неї очі, носи чи вуса.

– Він тут злодія вбив! – гукнув Іван Нечерда. – Ходімо подивимося.

Рушили всі разом, однією стіною, попереду Петро й Нечерда, а позаду гомінлива юрба.

– Я почув, що хтось крадеться, – схвильовано розказував Петро. – Ну, думаю, я тобі покажу! Схопив шаблю І крадьки туди. Аж він уже через загорожу лізе…

Гавкали збуджені собаки, один із них звів голову і завив. Це виття луною віддалось у степу і збудило на хуторі Лідульку Левайду. Але сон надто чіпко тримався її повік, вона зітхнула і спитала:

– Якийсь там шум, Симоне? Ти тут?

їй ніхто не відповів, і вона, повернувшись, знову заснула.

Люди йшли мовчки. Збуджені корови неспокійно поверталися на блиск походень і мукали.

– Оце тут! – сказав Петро і показав на труп, що плавав у крові.

Іван Нечерда кинувся до нього і перевернув обличчям догори. Тоді смикнувся дивно і злякано зирнув на Петра.

– Я так тихо підкрався, – схвильовано оповідав той, – що він і озирнутися не встиг…

Іван Нечерда повільно підходив до Петра. Тіло його погрозливо розхитувалося, він раптом кинувся і вдарив хлопця в обличчя.

– Ти що! – схарапудився Петро. – Сказився!.. Тоді Іван знову відвів руку і так лупанув Петра, що той аж присів.

– В’яжіте його, хлопці, – сказав хрипко Нечерда. – Він вабив свого господаря…

Було в ту ніч задушливо й похмуро. Степ лежав навкруги сухий і зморений, бо не випала із вечора роса і не овільжила землю. Небо було покрите темними, але негустими хмарами, їх мало було для дощу, але досить, щоб затулити зорі. У таку ніч вилуплюється із яєць гаддя і починає розлазитися, шукаючи собі гнізда. Часом мале гаддя зіштовхується з великим, і велике мале вбива. В таку ніч щуки в річці наїдаються так, що дохнуть, випливаючи черевами догори. В таку ніч, коли це правда, оживають на дні річок потопельники і виступають із води подивитися на звабний танок русалок. В таку ніч виходять з дому дівчата, які тужать чи котрих зрадили коханці, і рвуть чар-зілля чи зілля-отруту. Варити його вони будуть завтра, бо для цього потрібне місячне проміння. В таку ніч у лоні жінок зароджуються діти, які потім стануть відьмами чи упирями. Пугачі злітаються на найвище дерево у краї і починають тужливо пугати. І пугають вони так до світанку, бо знають: сонце того ранку не прийде. Хмари на небі густішатимуть і густішатимуть, але дощу із себе не випустять. Земля сохнутиме без роси, але їй у той день не буде дано вільги. В той день засохне багато зілля, передчасно засушивши невизрілі плоди в коробочках. Це насіння висіється в землю, але не проросте. В такий день не одна доброчесна жінка дослухається до лукавого шептання звідника, а решту життя шкодуватиме за ученим. Павуки падатимуть на обличчя сонних людей, і ті злякано пробуджуватимуться. Вітер принесе гаряче дихання і висушить кілька криниць, а в кількох красунь вип’є з лиця вроду. Кажуть, саме в такі дні з’являється сарана, але сарана з’явилася наступного тижня. Вона впала на землю і покрила її. Худоба їла траву, вкриту сараною, і гинула, самі тільки кури й свині від неї тучилися і мали пожиток.