Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Петро скидав сорочку.

– Покупаємося, – сказав, безгучно сміючись, – Цілий світ тепер річка, ха-ха!

Рвонув очкура і вистрибнув просто в струмені. Іван роздягався й собі.

– Стривай! – закричав він.

Помчав з реготом за Петром, і той так само з реготом утікав. Посковзнувсь і покотився з горба, обмащуючись в болото. Іван покотився за ним слідом, і вже бігли вони один за одним, чорні, як чорти. Дощ вимивав у них на тілі світлі смужки, Петро повертав до Івана мокре обличчя з прилиплим до голови волоссям, рот його кругле розтулявся, а очі несамовито блищали.

– Га-га-гаї – горлав він. – Не спіймаєш, чортова болячко!

– Спіймаю! – кричав Іван і кидався несамовито за Петром.

Вони мчали по калюжах, які поналивалися серед трави, розбризкуючи віялами воду, інколи той чи той гримав об землю, скидуючи руками й ногами, підхоплювалися і знову бігли. Лискавиці начебто батогами шмагали небо, осяюючи їхні обличчя з виряченими очима та розверстими ротами. Іван стрибнув, щоб схопити Петра, але руки його посковзнулися, і він упав обличчям просто в траву. Тоді Петро крутнувся дзигою і сів верхи на розпластаного приятеля.

– Ну, хто кого? – спитав він, заламуючи Іванові руки за спину.

– Пусти! – загорлав Іван. – Пусти, бо болить!

Петро відпустив приятеля, і той, влучивши мент, вислизнув з-під Петра і навалився згори на нього – дощ ще густіше полив на них, розмиваючи, наче глиняних. Тоді Іван схопив Петра за волосся і занурив у калюжу.

– Га-га-га! – засміявся на всю горлянку. – Га-га-га! Тоді відпустив Петра і сів по-турецькому, підставляючи плечі під дощ.

– Ану, давай, хто кого поборе, – скочив на рівні Петро. Він став супроти Івана, зігнувшись і наставивши руки, той скочив і собі, і вони почали помалу наближатися один до одного. Відтак скрикнули голосно й водночас і, схопившись обіруч, почали хилити навзаєм супротивника до землі. Розмочена земля пливла під їхніми ногами, зверху лив і лив дощ, трава стала розмокла й слизька, вони попадали в багнюку і ворочалися там, насідаючи, – Петро на Івана чи Іван на Петра. Тіла їхні стали заболочені, сірі й лискучі, з їхнього плетива виставлялася вряди-годи нога чи плече. Інколи з’являлося перекошене чорне обличчя з розтуленим ротом і заплющеними очима; чвакала грязюка, чути було хрипке дихання й плескіт, коли хтось із них розвертався й ляпав по калюжі. Все це поливав щедро дощ.

13

Вранці Петро повертався до господи. Йшов неквапно, черпаючи босими ногами калюжі, що густо стояли серед трави: світ довкола блискотів міріадами золотих та срібних іскор. Груди його дихали вільно й широко, бо повітря прочистилося і проясніло. Але ще здаля помітив розчинені навстіж ворота, а що такого раніше не бувало, подався до них підтюпцем.

Біля ганку сиділи обидва пси; побачивши його, вони неохоче зійшли з місця, начебто звільняючи йому дорогу. Він скочив притьма на ганок і різко відчинив двері.

Лідія лежала долілиць на полу, а коли він спинився на порозі, звела запухле від сліз, подряпане лице.

– Що сталося? – видихнув він злякано.

Вона повільно сіла, і з очей їй знову посипалися сльози.

– Що сталося? – спитав він. Вона здригнулася.

– Велике нещастя сталося, Юстине! – сказала, давлячись плачем.

– Чого ви назвали мене Юстином? – спитав він здивовано.

– О-ох, важко мені говорити про це, Юстине, – захитала вона головою.

Стояв перед нею, випростаний і поблідлий.

– Хтось напав на вас? – спитав зимно.

– Самі ми на себе напали, – відповіла вона кволо. Тоді встала і, побачивши папір, що валявся й досі на долівці, як кинув його переляканий школяр, підняла його.

– Отут воно написано, наше нещастя!

– Це мій папір? – спитав Петро здавлено.

– Та вже ж твій папір, Юстине. І це там написано, що ти не Петро, а Юстин, і що… і що…

– Що? – підійшов він до неї, аж зеленіючи з виду. Тоді вона звела кулаки і затарабанила раптом ними йому в груди.

– Що я твоя мати, Юстине! – закричала вона пронизливо. – А Симон, що ти його вбив…

– Мій батько? – спитав самими вустами.

– Твій батько, – заридала вона, спускаючись на лаву і затуляючи руками обличчя.

– Стривайте, тут щось не так, – сказав Петро. – Замолоді ви, щоб бути моєю матір’ю.

– Не замолода! – сказала вона глухо, тримаючи долоні біля обличчя. – Я народила тебе в шістнадцять років… О Юстине, сину мій нещасливий! – захиталася вона в розпачі. – Чом ти не сказав, чий ти єсть син і якого роду… – Вона потопила свої слова у сльозах.