Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Сьогодні прийшов з генеральної канцелярії лист, у якому знову йдеться про псевдомесію, знову стверджується, що такий чоловік, котрий оголосив себе месією, був у наших краях, але його зловлено й повішено, як злочинця, і що ніякого чуда через те не відбулося, чим люди увіч переконалися в його злонаміреності. Я прочитав цей папір і відніс його Іванові Скибі. Той вислухав мене досить байдужно і навіть позіхнув виказисто.

– А що я казав, пане канцеляристе, – сказав він. – Все це бабські вигадки. Приходьте-но краще до мене сьогодні, і я вас пригощу найчудовішою в світі варенухою.

Я пообіцяв зайти, але в глибині душі відчув жаль. Кожен чоловік, попри тверезість свою, все-таки сподівається на чудо, а коли виявляється, що й цього разу воно не збулося, який він не є тверезий, а розчарування відчуває. Може, тому я покинув канцелярію й пішов глянути, як теслі лагодять мій поламаний ганок.

Завжди любив, як пахне свіже дерево. Через це довгенько простояв біля теслів і вдихав на повні груди тон аромат. Дивитися на роботу підійшло а вулиці кількоро міщан: говорили вони майже весь час про вогненного коня. Питалися в мене за гетьманський універсал щодо того коня, але я відповів їм по правді. Дехто мені повірив, а більшість ні. Так само не всі повірили й звісткам про месію.

Теслі закінчили роботу під вечір. Я пригощав їх на оновленому ганку, потім навідав і наказного сотника – ми покуштували з ним і справді чудової варенухи.

Повертався я потемки. Ішов якомога повільніше, бо навколо мене ходила й шамотіла, дихала і зітхала широка, щедра осінь. Заколочувала в темені густі настої свіжих запахів: вільга, прохолода і тлін; хоч було повне безвітря, зривала поодинокі листки, які ще трималися гілки, і пускала їх до землі, з увагою стежачи за тим кривулястим летом.

Ще здалеку я почув запах свіжого дерева, він напрочуд погідно з’єднувався з духом леглого листя. Свіжі дошки матово світились у сутіні, і я спинився біля хвіртки, щоб помилуватися з того кольору й подихати сосновим духом. Вдихав у себе запах свіжого дерева – було мені на серці погідно.

Зайшов у порожній дім, і кроки мої лунко відбивалися у порожнечі. Лунко рипіла дерев’яна підлога, і я ходив по ній туди-сюди, не запалюючи світла. Думав я про Рудівку. Думав про те, що, попри нашу нехіть і навіть уразу, людина все-таки може бути у світі наче листок чи трава. Цілий вечір шепотіла про це мені осінь і рипить підлога, па якій я зараз ходжу. Найліпше було б лягти в ліжко і заснути з янголячим спокоєм у серці. Але не така була пора і не того мені хотілося. Знав уже: стукаються до мене в груди вірші, і я мав дати їм волю. А ще я мав щось велике-велике вирішити чи розв’язати якусь незвичайну загадку. Хтозна-яку, але вже стояв біля її порога. Вже мав ступити туди: ось-ось воно відбудеться, ось-ось просвітиться переді мною стіна, і побачу я широкий, залитий сонцем простір.

І справді, я дивився на стіну. На ній пропливали, з’являючись один за одним, всі рудівські обличчя, що ми їх колись зустрічали з Іваном Скибою. Я вдивлявсь у них з глибокою увагою й цікавістю. Вони начебто знову оповідали мені все, що я знав і вже тут записав, і я намагався поєднати ті розповіді із тим, що довідався потім. Хотів все-таки зв’язати історію Петра убитого з історією про Петра утеклого. Знав напевне: один із цих вузлів – справжній. Один із цих вузлів маю розрубати, і це потрібно перш за все мені самому, легко-бо згодитися, що людина – як листок чи трава, але важко тим листком чи травою бути.

ВІРШІ ПРО ТИШУ, ЯКІ НАПИСАВ Я ПІСЛЯ ОСІННЬОЇ БУРІ

День за днем пропливає – однакі, на диво,

Ніч за ніччю зникає, пливуть неспішливо,

Перед очі лягає те саме, що вчора,

Ті ж обличчя стрічаю, та ж даль неозора.

Під одним усе знаком – в одному хитанні,

Вечори всі однакі, ті ж самі світання.

Вколисатися можна у ритмі цім рівнім,

Тож душа пливе кожна у рухові пливнім.

Але чую я розлад у тім колисанні,

Супротивне довкола я чую гойдання.

Щось руйнується вічне й навіки втихає,

Серце, хоч довговічне, так само згасає.

Є цей рух супротивний, є вітер-руйнівець,

У житті є заживний, а є і мандрівець,

Є вдоволений світом, є збурений конче,

Хтось милується цвітом, хтось цвіт отой топче.

Величезне коло повільно кружляє,

Величезне поле упалих приймає.

Квіти нові підводить, і знову цвіт квітне,

Бо одне в ньому родить, а друге в нім никне.

Гей-гей, небо безмежне, скажи-но на милість,

Чи навік ця бентежність і ця от безсилість?!