Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Щось цікаве побачили? – спитав за спиною дяк. Я повернувся, затуляючи спиною вікно. Переді мною стояв майже сивий старчик.

– Що з вами, пане Власе? І – вигукнув я. – Так постаріли за півтора місяця!

– Спрага мене мучить, пане канцеляристе, – сказав сумно дяк, сідаючи на лаву. – Непогамовна спрага!..

3

І ми пішли відразу до В’юцки Безкровної. Я відв’язав коня й повів за собою, і, доки пробиралися попідтинню через багно, провалюючись не раз майже по коліно, оповів Стефану Савичу про Петра Запаренка, Петра Легенького і Петра Гайдученка.

– Не можете забути тої історії, пане канцеляристо? – спитав дяк. – А тут про неї уже й спомину нема. Зрештою, здогадуюся, чому про неї не забуваєте.

Я поставив супроти Савича цікаві очі.

– Бо кінця тоді не дошукалися, – сказав Стефан.

– Кінець ми знайшли. Кінець я бачив на власні очі.

– Маю на увазі причину, – сказав з легенькою всмішкою Савич. – А ви з паном наказним нічого таки не вияснили.

– Чи всі історії ясні? – мовив я. – Зрештою, її вже у міські книги записано, а відтак забуто. Мене ж у ній щось інше непокоїть…

Савич повернувся до мене і пильно зиркнув:

– Маєте таке велике урядове старання?

– Не про старання тут ідеться, – поморщився я. – Лишаюся, пане дяче, сам вечорами. І дивні думки мене навідують. Про життя і світ, про існування наше й буття…

– Існуємо, бо мусимо, – сказав Савич.

– Але кожному дороге те існування. Люди, пане дяче, все-таки люблять життя. Скільки в ньому ладнаємо й будуємо, скільки знаходимо втіх та радощів. Але що воно, пане дяче: махне птах крилом – і ми тільки грудка землі? Що воно, пане дяче, – ми грудка землі, а світ, як був, так і залишається!

– Ви забули про казку, – мовив спокійно Стефан Савич. – Про те, що є світ бажань і світ дійсного, світ уяви і світ розуму. Окрім тлінного, є у нас високе…

– Високе? – вигукнув розпачливо я. – Що високе побачили ви в тому убитому на ваших полях, що високе було в його розквашеній до синяви спині, коли ніхто навіть прізвища його не взнав!

– Високе в нашій душі, – якось ліниво відказав Савич. Я проваливсь у багно і ледве не залишив у ньому чобота. Кінь покірно ступав за мною, дихаючи в потилицю.

– То чи ж те високе має губитися навік, чи якось проливається у світ? – спитав я.

– Звісно, проливається. Кожен з нас випромінює з себе добро і зло. Ці промені не зникають і не пропадають разом із тілом нашим. Ці промені переливаємо ми в дітей, які, в свою чергу, передають їх поколінням наступним. Світ тим страшний, що він лихий, що зло в ньому плодиться легше від добра, але він живе тільки тому, що воно таки є, оте добро.

– Дивне говорите, пане дяче!..

– Може, й дивне, але вистраждане. Через те, пане канцеляристо, людське існування не може мірятися найпростішим глуздом. Є для нього вища мірка, і вона складається не в одній голові, а в головах мільйонів, що єднаються в одну велику світову голову.

– Ви філософ, пане дяче!

– А хіба я не згадував вам про свої філософські трактати? Коли бажаєте, дам вам їх прочитати. Але зараз, пане канцеляристо, в мене стигне тіло від непогамованої спраги, – він засміявся легковажно і підморгнув мені.

І побачив я, що він таки й справді неспокійний, цей дивний Стефан Савнч. Що в ньому затаєно не зовсім збагненну мені напругу і якесь хвилювання. Того разу, подумалося мені мимохіть, був він спокійніший і щиріший.

Але й це була облуда. Того разу він говорив зовсім мало, а більше дрімав. "Щось таки дивне заховане в тобі, пане дяче", – подумав я.

– Як там В’юцка Безкровна? – спитав.

– Та В’юцка – бестія, – тихо засміявся Савич. – Вона і вам запала в око, пане канцеляристо?

Я почервонів, але не хотів звірятись у цьому перед дяком. Він ковзнув по мені швидким позиром, і лице його залишилося так само усміхнене.

– Нічого незвичайного, пане канцеляристо, – сказав він весело, – кому не впаде вона в око? Я вже немолодий чоловік, але коли згадаю про неї, кров у мені закипа і не відчуваю я років.

– Чи ж таки любить і вас, пане Стефане?

– Чому ж не любити? Я прийду часом і дров нарубаю, а вона мене й приголубить. Такий, скаже, вчений ви, пане дяче, а от мені дрова рубаєте!

Він засвітився тихим, лагідним вогнем і зворушено закліпав очима. Ми вже переступали поріг шинку – я почув, як там співають жіночі й чоловічі голоси і гупають у танці чоботи. Серце мені кинулось униз, і чомусь боязко стало.

4

Але боятися не було чого, бо назустріч нам уже ступала усміхнена В’юцка в усій красі своїй. Побачивши її після нашої розлуки, втямив я, що не давало мені її забути. Краса та була проста, але за нею ховалася ще одна, тонка і не кожному оку примітна. Саме ця, друга, краса й вабила мене незвичайно. Зрештою, я відчув, що те її друге обличчя не вичерпує, можливо, її приваби, має вона таких облич ще кілька: була мінлива й переливна, як вода. Щось таке помічав я й того разу. Зараз же В’юцка одмінилася. Була переді мною як загорнута книга – і це мене тим більше хвилювало.