Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Так швидко йдете, пане дяче? – спитав немов із жалем Хома Біда. – Добрий голос маєте, і славно нам під нього танцювати.

Дяк нічого не відповів, а пішов просто до дверей, і я, втерши піт, попростував за ним. За спиною почув зачаєне дихання і мимоволі повернув голову, несвідомо готуючись до нападу ззаду.

– Доброї вам погулянки, люди! – сказав, виправдовуючи свій поворот голови.

– Ходіть здорові! – сказала В’юцка, і її дзвінкий, ніжний голос зазвучав у тиші підсилено голосно.

5

Кінь мій стояв, прив’язаний до стовпця, і я, щоб не топтатись по багнюці, скочив верхи.

– Залазьте і ви, пане дяче, – запропонував я. – Втопитесь у багні.

Дяк став однією ногою на стовпця і легко всівсь у мене за спиною.

– Щось сталося, пане Савичу? – спитав я, коли ми рушили.

– А що мало б статися? – обізвався неохоче дяк.

– Але щось-таки сталося?

– Хлопці перепили, – так само неохоче сказав дяк, – і скоро дуріти почнуть…

Ми їхали якийсь час мовчки.

– Вони підозрілі до вас, пане канцеляристе, – сказав нарешті дяк.

Я побачив у просвіт між хат ті ж такі рудівські поля, були вони в цей мент ще рудіші й повні води. Дихали пряною вільгою і наче застерігали. Тихий страх озвався на споді мого серця, а водночас і не до кінця збагнений жаль.

"Ці люди в шинку, – подумав я, – хочуть простого: зрозуміти, чому я тут". Людина може мати тільки одне місце, де на неї ніхто не зважа; власний дім. Це її єдина фортеця перед світом, і горе тим, хто його покидає. Горе безпритульним і мандрованим – вони ж бо, як той горох при дорозі.

Мене мав би зрозуміти в цій поїздці через осінні болота тільки один чоловік у цьому селі, той, котрий затамовано дихає в мене за спиною, адже він сам тільки однією ногою стоїть на твердій землі. Завтра може полишити це село й рушить шукати собі місця нового, і ніхто з того не здивується, – тільки вони, мандровані дяки, мають щасливу можливість вільно пересуватись по нашій землі. Всі ж інші – на прив’язі, хто як: до своєї роботи, дому, жінки та дітей, до книг чи до власної винниці – все в світі має улягати до місць заздалегідь призначених.

– А все-таки вас цікавить той убитий, – сказав після довгої мовчанки Савич.

– Звісно, цікавить, пане Стефане, – сказав я щиро. – І казав уже вам: не з урядової повинності. Знаєте, минуло стільки часу, а його ніхто й не шукав. І той його приятель, пам’ятаєте, пане дяче, Дядечко, пішов і не повернувся.

– Що ж вас у тому цікавить? – спитав досить сухо дяк.

– Чи може людина бути настільки самотня, що стає наче трава? – спитав я гаряче. – Невже людина – як комаха в світі чи бур’ян?! Невже досить зачавити її чи вирвати, і по ній ніякого не лишається ні сліду, ні відгомону?

– Може бути й так, – відказав помірно дяк.

– Оце я й хотів довідатися… Чи є така міра самотності?

– Такої міри нема, – сказав дяк . – Хіба не відчуваєте: він ще живе в усіх нас, той Петро утеклий. У вашій тривозі, пане канцеляристе, і в моїй цікавості. У страхові тих людей, що ми їх залишили в шинку, і в тривозі нашої любої В’юцки. Він живе в тому приятелеві, котрий покинув його тут, а може, ще в якихось людях…

– Оці слова я й хотів від вас почути, – сказав я зворушено. – І ще одне: чи не вразить вас, коли дещо запитаюся?

– Коли це не урядовий інтерес. – Мені здалося, що Стефан Савич усміхнувся за спиною.

– Звісно, не урядовий, – мовив швидко я. – Ота історія про Петра-Юстина з вашої "Книжиці", що воно таке, пане дяче?

Савич за моєю спиною кашлянув.

– Казка, пане канцеляристе, – сказав після паузи. – Хіба ви того не розібрали?

– Розібрав. То історія Іуди Іскаріотського, тільки пристосована до нашого життя.

– То що ж ви хочете запитати?

– Чому ви назвали його Петром?

Савич у мене за спиною засміявся. Сумно й тихо прозвучав той його сміх. Зрештою ми під’їхали під саму школу, і дяк зістрибнув із коня. Я теж спішився і прив’язав його до стовпця.

– Щось негаразд у вас запитався, пане дяче? – мовив, коли Савич повернувся до мене лицем.

– Чому негаразд, – відловів дяк з усмішкою. – Бачите, пане канцеляристе, не тільки вас турбувала ця історія. Ви розшукали Запаренка, Легенького і того, третього, як його?

– Гайдученка.

– Ну так, Гайдученка. А я, пане канцеляристо, розшукав Петра-Юстина.

Я мимохіть озирнувся на дорогу, бо почув там чвакання. По багнюці до школи підходив чорнявий хлопчик з великими очима на сухенькому обличчі і з торбами, перевішеними через плече.

– Що виходив, Тимофію? – спитав у нього дяк.