Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Сидів і безглуздо всміхався, начебто поділяв ці веселощі. Начебто не мав на серці пронизливого суму, який з’їдає мені серце. "Зараз, зараз щось станеться!" – подумав я.

– Співайте, пане дяче! – сказав Хома Біда, йдучи по хаті у вільному танку. – Без співу годі танцювати.

– Славно танцюють, – сказав Савич. – Правда, пане канцеляристе?

І він знову заспівав:

Шевчику, шевчику, поший чобіточки,

Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки…

І знову відгукнулися співом усі, що були в корчмі, навіть В’юцка:

Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки…

Я зиркнув на В’юцку. Знову на її обличчі зацвіла тонка, ніжна краса, що так уразила мене сьогодні.

– Долити ще, пане канцеляристо? – спитала солодко. Всміхнулася, і це був такий ніжний усміх, що я хитнув ствердно, хоч пити мені сьогодні не хотілося. Але тоді вона знову до мене наблизиться і знову буде поруч.

– Чи не підмішуєте, В’юцко, в питво любистку? – спитав тихо, коли вона забирала поставець.

– А вас уже й розібрало, пане канцеляристо, – засміялася легковажно вона.

– Самі здорові бачити, – сказав я. – Чи пустите до себе ввечері, В’юцко?

– Приходьте з паном дяком, – і не моргнула В’юцка. – До мене, пане канцеляристо, кожному вільно приходити…

Хома Біда саме з’являв, як швець суче дратву, він похитнувся і впав. Стефан Савич розсміявся.

– Хто не танцює, дає звідного, – сказав не встаючи Хома Біда.

– Я танцюю, – сказав тонким, жіночим голосом господар Василь Бабій.

Він вийшов з-за столу і пішов у легкому танцю, приплескуючи руками.

– А ви, пане канцеляристе?

– Даю звідного, – сказав я і махнув В’юцці, яка йшла з повним поставцем. – Дайте йому, В’юцко, звідного.

В’юцка глянула на мене трохи стурбовано, але я відчувався цілком спокійно.

Міг скільки завгодно дивитися на жінку, яку, здається, покохав. Зрозумів у цю хвилю благість, яка находила на Стефана Савича, коли йшлося про В’юцку, зрозумів, чому він так охоче упосліджується перед нею і чому складає піднесені любовні вірші. В цю хвилю я теж ладен був складати такі вірші, і в мене в голові почали крутитись якісь слова. Але ті слова були бліді й невиразні, і не міг я ними віддати гарного, святого трепету, що його відчував.

Хома Біда тим часом весело скочив на ноги. Віддав мені жартівливого поклона і знову пустивсь у танок, входячи у коло, що його вели Бабій, Хвостенко і Кучурба. В’юцка йшла до мене, тримаючи на вустах ніжний усміх.

– Співайте, пане дяче, співайте! – гукнув Хома Біда.

– Потанцюйте, трохи згагу собі погашу, – обізвався добродушно дяк.

– Вже починають дуріти, – сказала тихо В’юцка, ставлячи поставця. – Ви б, пане канцеляристо, зараз пішли. Завітали б до мене з паном дяком пізніше.

Але дяк начебто не чув її слів. Він співав. Я ж дивився В’юцці в очі і всміхався на все лице.

– Не боїтеся, пане канцеляристо? – смикнула вона плечем. – Послухали б ліпше мене.

Але я й справді не боявся. Не боявся, хоч уже помітив, що танцюристи не просто собі танцюють. Вони повернені до мене обличчями і відверто дивляться.

– А ви таки не хочете з нами танцювать? – спитав, зрештою, Хома Біда, пропливши повз мене з легким прискоком.

– Хто сказав, що не хочу? – мовив я, встаючи. – Ану заспівуйте, пане дяче.

Доладнався до танцюристів, а дяк знову завів тої-таки пісні. Танок був нескладний, ми йшли вільними вихилясами по колу, а потім просто.

– Чогось шукаєте в наших краях? – спитав, наближаючись до мене, Хома Біда.

– Навідав пана дяка, свого приятеля, – відповів я, коли ми зблизилися знову.

– І тільки, пане канцеляристо? – спитав Хома, наближаючись до мене втрете.

– І тільки, Хомо.

– Ну дивіться, – хмикнув недобре Хома. – Дивіться, щоб біди з того не вийшло.

– Не вийде, – сказав я. – Досить того, що ти сам собі Біда.

Хома засміявся. Несмішно, широко розтуляючи рота: здається, я таки йому не подобався. Але те, що сказав, задовольнило його, бо присів і почав виробляти всі дії, що їх робить швець, працюючи. Я почав і собі стрибати на одній нозі, сучачи дратву, витягаючи шкіру, краючи, прибиваючи колки чи витягаючи гвіздки.

– Добре танцюєте, пане канцеляристо! – вигукнув Хома і збився з ритму. Всі засміялися, окрім мене й Хоми, а ще В’юцки, яка стояла на вступі до другого покою і була чомусь стурбована.

– А з мене досить! – сказав раптом Стефан Савич, обриваючи спів. – Підемо вже, пане канцеляристе. Лишимо хлопцям цей недопитий поставець, бо нам таки пора.

Його голос прозвучав напрочуд тверезо й голосно, і В’юцка полегшено зітхнула. Всі припинили танцювати, пильно дивлячись на дяка. Той сидів за столом, спокійнісінько світячи усмішкою, а коли танок обірвався, звівся.