Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Півхлібини, пане дяче, – відказав тонко і трохи жалібно хлопець.

– Це один із моїх сиріт, – сказав Савич, помітивши, що я пильно приглядаюсь до хлопця. – Оцим півхлібом і можу вас угостити, пане канцеляристо.

– Лишіть його собі й вашим сиротам, – сказав я, видобуваючи гаман. – У кого тут можна купити доброї їжі?

– У Лук’яна Поповича, – радісно обізвався хлопчик.

– То біжи до Лук’яна, – сказав я. – Купиш мішечок пшона, і хай заріже качку. Доброї шинки купиш, хлопче, сухої риби, хліба і штоф меду.

Хлопчик метнувся назад у багно, але я спинив його:

– Стривай, а чи донесеш усе?

– Донесу, – весело відгукнувся хлопчик. – Порожні торби мені важче носити.

Стефан Савич стояв на ганку, тримаючи в руках півхлібини, в його очах стояли сльози,

– Доля послала вас, пане канцеляристо, саме на цю годину, – сказав він розчулено. – А цей хлопчик – найкращий мій співака. Він так співає, пане канцеляристо, що хіба б камінь не розчулився.

– Одначе торби його не завжди повні.

– Та-от не завжди, – сказав дяк і повів мене у школу. Тут було так само сутінно, вогко й холодно.

– Давно ми не палили вогню, – сказав Савич, мов вибачаючись. – Бо палимо тільки тоді, коли їсти треба варити.

Він махнув рукою і засміявся.

6

Ми сиділи за столом. Щось затамоване застигло в блискучих Стефанових очах, а слова, які виходили з його вуст, були розсудливо мудрі. Сироти, а було їх троє, понаїдалися і полізли на теплу піч, принишкнувши там, як миші, і коли поглядав я в той бік, бачив три пари цікавих і трохи зляканих очей.

– Докажу вам ту думку, яку почав, коли йшли ми до В’юцки, – говорив Савич. – Я довго розмірковував про світ та життя і про дивні закони, за якими живе людина, не кожен чоловік зокрема, а ота істота, що частку її складаємо і ми з вами. І от що мене найбільше вражає, пане канцеляристо: скільки їх є в цьому світі, людей, і живуть вони не в одному часі та й не в одній стороні, а думають і відчувають однаково. Однакові мають радощі й однакові болячки. Однаково сміються і сумують, народжуються і вмирають. Це, пане канцеляристо, велика таємниця. От і ви почали думати майже ті думки, що і я, і не нас двоє таких у світі. Це значить, що ми не просто відокремлені одне від одного тіла. Ми часточки однієї великої голови. Голови, що з’єднує нас у собі. І не в небі вона живе, пане канцеляристо, а в нас самих. Та голова добра й лиха, бо в ній поселилися бог і диявол. Та всесвітня голова не завжди має ясні думки і не завжди на добрі речі наладнана, буває вона темна, лиха і смертоносна. Ми не можемо її гаразд усвідомити й уявити, бо ми тільки часточки її. Так, пане канцеляристо, погано ми її знаємо і не можемо до кінця зрозуміти, а це тому, що побачити її не можемо. Але саме від неї людська всесвітня і позачасова подібність.

– Думаю про щось таке теж, – сказав я, і собі запалюючись. – Мене теж вражало, що люди напрочуд подібні поміж себе. Подібні й різні. Більше того, є в світі цілі гурти однакових зовні і внутрішньо людей. На кожну особу припадає не один двійник, а є їх десятки.

– Недаремно кажуть, що люди пішли від одного чоловіка, – сказав Савич. – Не треба розуміти це по-простацькому. Історія про Адама – це символ, пане канцеляристо. Це та ж таки притча про Голову, що я про неї кажу, але просто розказана. Не треба вірити в неї, як у бувальщину, а розуміти вищим міркуванням, інакше вона смішна й дурна. Отож та Голова проклята, пане канцеляристо, її позбавлено однодушності, а наділено двома душами, між якими нема миру.

Я дивився на цього миршавого, загумінкового дячка великими очима. Поки що згоджувався з тим, що говорив. Ці думки сиділи і в мені, як зерно, але треба було ще багато часу, щоб воно проросло. В ньому ж воно квітувало.

– І оскільки все повторюється в світі, пане канцеляристо, то не дивно, що повторюються й історії, що їх переживає людство у віках. Самі знаєте, з-поміж людей вряди-годи народжуються двоє таких, котрі хочуть, щоб всесвітня Голова не була дводушна. Той, хто хоче просвітити її темінь і запалити в ній справжню ясність, а з другого боку, і той, хто хоче тільки темряви. Один хоче гармонії, а другий розрухи, один хоче добра, а другий лиха, один прагне зробити ту Голову богорівною навіки, а другий затопити у болото.

Я насторожився. Отут, здається, й починається облуда його.

– Хочете сказати… – почав несміливо.

– Так, хочу сказати, що народжується двоє таких. Не завжди в одному часі і не завжди їх можна розпізнати. Мене ж найбільше цікавить той, хто стає живим тілом споконвічної людської думки про її вище призначення. Але от що разюче, пане канцеляристо. Той темний, що приходить у світ, не знає свого противенця, а світлий знає завжди. Бо тільки він з’являється, з’являється і такий, хто готує світлому загладу.