Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Я сидів, вражений цим незвичайним відкриттям, і в мене на вустах завмерли слова про той другий гетьманський універсал. Тим більше, що вже поверталась із повним поставцем В’юцка, і дяк знову цвів до неї захопленим усміхом. Вискочив з-за столу, схопив раптом В’юцку за руки, і прокрутилися вони кілька разів у танці.

– Стривайте, – сказала вона, сміючись. – Я запіканку поставлю.

Вона подала мені поставець і взялась у боки. Дяк заспівав:

Кажуть люди, що я лиха,

А я Василиха,

Всю роботу поробила,

Йду додому стиха…

В’юцка підхопила мелодію і пішла в спокійному, розважному танці. Я вперше почув, як вони співають: два сильні й гарні голоси, які, певне, не раз співали разом. Дяк вторив В’юцці, вони вдаряли зальотно ногою, а тоді присували ту ногу, що виступала до кроку зальотного.

Годі, годі, мій миленький,

З кумоньками пити,

Ти йди, ти йди на нивоньку

Снопоньки носити.

В’юцка наче сполошилась і пішла з приступом, кружальцем і з угинанням та схрещуванням ніг. Танцювала, наступаючи на Савича постаттю чи ж боками, повернулася лівим боком і помахувала правою рукою, начебто виписувала вісімку. Друга рука була оперта в бік або ж лягала на намисто. Дяк танцював біля шинкарки, вторячи її рухам, зрештою він махнув рукою.

– Ага, пане дяче, ага! Не вистачило снаги? Ходіть ви, пане канцеляристо.

Я встав з-за столу, В’юцка знову пішла в тихому танку.

– Завжди такі веселі, В’юцко? – спитав я, вторячи їй.

– А чому б і ні, пане канцеляристо?

– Заздрісне мені на вас, – сказав я, потрапляючи в ритм, що його вистукував на столі дяк.

– А чого ж? – сказала Вюцка, граючи очима. – Веселіться, то й буде весело.

– Так просто, В’юцко? – сказав я.

– А що ж тут мудрувати? Весело – веселись, любитись хочеться – любись, бо сумну пору не треба до себе кликати.

Вона завмерла на мить, а може, це я завмер, бо захотів, щоб таки затверділа ця мить: обличчя, яке стояло переді мною, було по-справжньому чудове, світилось усмішкою, і була це веселість не роблена, а щиросердна. І я раптом подумав: чи так зле, коли людина уподібнюється траві чи листю, коли вона природний складник світу цього: віє вітер, і вона хвилюється, падає тьма, і вона спить. Сміється, коли світить сонце, й похмурніє, коли хмурніє небо. Вона гнівається, бо небо гнівається, і не відає гризот великорозумних. Через це і сходить з цього світу так само легко й просто, як та ж таки трава чи листя, і не знає самітницького похмурого відчаю, її горе – це горе матінки нашої Природи, а її щастя – спокійний плин. Ось чому так незмірно вабить мене саме ця жінка – вона сама природою є. Вона, як вітер, легковажна, але, як квітка, прекрасна. А ще я подумав, що, коли мислити способом дяка Савича, вона і дяк – це дві супротивні площини людського буття: яка мислить і яка відчуває. Вони обоє ваблять мене, і недаремно, мабуть, поміж себе співпритягаються.

– Тихіше тупочіть, пане канцеляристо, – сказала лукаво В’юнка, прокручуючись довкола мене. – Пан дяк уже похропують!

Я повернувся й побачив, що Савич і справді лежить на столі коло порожнього поставця і хропе, його сива борода оторочувала зблідле обличчя, і мені на мент стало жаль цього чоловіка. Але тепер не хотів цим перейматися, бо В’юцка раптом обійняла ззаду руками і притягла до своїх гарячих і тремких грудей.

– Навшпинечки, пане канцеляристо, – прошепотіла вона. – Навшпинечки звідси втечемо!

Ми прокрались у сусідній покій, і, коли В’юцка пішла мені назустріч, я зрозумів, що не належу собі. Обкидав поцілунками її обличчя й шию і запалав раптом так, як палає сухостійне дерево.

9

– В’юцко, моя В’юцко, – шепотів я. – Давай заберу тебе звідси, заберу до себе. Будеш мені жінкою, В’юцко, і не розлучатимемося ніколи.

В’юцка розсміялася тихо.

– Розпалені ви, пане канцеляристо, то й кажете таке, – мовила вона тверезо.

– Люблю тебе, В’юцко, – сказав я, обіймаючи її. – Через це й приїхав, що спати мені не давала.

– Це у вас пристрасть говорить, пане, – мовила вона розважливо. – А пристрасть мине, що тоді?

– Сама ж кажеш: коли любиться, то треба любити, – кинув я, трохи розчарований її розважністю.

– То ж любітеся, – мовила вона, – хіба я вам бороню? Але не пара я вам для життя, самі це добре знаєте… А в такому жартувати не годиться.

– Чому ж не пара, В’юцко? – спитав я знічено.

– Бо таки не пара, – сказала, легко вдаривши мене пальцем. – Прохолодитесь – і самі це скажете…

Я лежав навзнак, відчуваючи прикрість. Але в глибині душі знав, що вона каже правду. Ту правду, що її не годен я зараз збагнути, але яку чудово тямить вона. Бо трава й дерево знають, в якому місці їм рости. Ми, перемудрені, і справді щось губимо у світі. Хочемо зрозуміти те, що треба брати на відчуття, і сліпі та безпомічні через те стаємо.