Листок третій. Ліс людей, або "Чорна книга" Киріяка Автомоновича Сатановського
А я нині від лиця свого спішно утікаю…
К. Транквіліон-Ставровецький
РОЗДІЛ І
У 1849 році я закінчив перше відділення філософського факультету Київського університету одним із перших кандидатів і, певна річ, сподівався дістати посаду старшого вчителя з платнею чотириста карбованців у рік. Цей факт наповнював мене цілком зрозумілою урочистістю – саме з таким почуттям я пішов до правителя канцелярії учбового округу.
День видався погожий, і я йшов із поважним виразом на обличчі. Кілька разів змушений був скидати картуза й вітатися із знайомими: за час свого студентства встиг зіткнутися із багатьма. Не був компанійський, сходитися з людьми спонукає мене щось інше: із людей я любив витягувати, як п’явка зайву кров у хворого, історії, які з ними трапляються. Людське життя, цілком резонно міркував я, – ніби дерево з кільцями вужчих та ширших історій, увесь світ – своєрідний ліс людей, і він доти лишатиметься диким, поки не пізнає його допитливець. Пізнання ж того світу – моральна наука; звісна-бо істина: щоб остерегтися зла, треба те зло пізнати в іншому. Цим я пояснюю власну нестерпущу й нестримну цікавість до людських історій: коли неприворотні вони, вищої думки стаєш про власні добродійства, а судячи світ, за моїм твердим переконанням, утверджуєш у такий спосіб себе.
Тут, у Києві, я вже написав "Чорну книгу", в яку зібрав не одну історію, що далеко не прикрашають людський рід, – їх набралося стільки, що грубий зошит списався до палітурок. Але, на лихо, не належу до людей із легкого долею, кому світ стелиться під ноги, як килим під ступні вельможі, живу я з немалими ускладненнями. Кожен намагається мені зашкодити, вчинити пакість, отож, хоч не заподіяв нікому видимого зла, не пізнав також і людей, які б мене полюбили. Це, зрештою, могло стати наслідком моєї замкнутої вдачі – ніколи з того не печалився. Головне, думав я, мати спокійне сумління й тверду переконаність, що чиниш правильно.
Так от, "Чорна книга", яку написав я у Києві, згоріла нагло в час ненавмисної пожежі в студентській камері, де я жив з кількома товаришами: один із них, напившись, заснув із люлькою в зубах і не тільки спричинився до нашої майнової втрати (згоріла при цьому моя скриня із книгами, трохи білизни про запас та інша одежа, зокрема парадна пара), але спопелів і сам палій, пішовши з димом у піднебесся. Загинув і мій рукопис, саме за ним я найбільше жалкував – самотньо й незахищено мені без нього зробилося. Правда, я втішив себе резоном, що ця лиха пригода – своєрідний акт звільнення перед іншими житейськими випробуваннями. Вступивши в життя зрілого мужчини, я здобуду матеріал для нової, можливо, достойнішої "Чорної книги" і свою втрату належно відшкодую.
Про це я й думав, простуючи до будинку, в якому містилася канцелярія учбового округу. На щастя, прийому мені не довелося довго очікувати, просидів я у приймальні всього дві години, і мене покликано було до кабінету. Правитель канцелярії сидів за широчезним столом, спокійний і величний, з рудими бакенбардами, накладним, накучерявленим волоссям – ховав у такий спосіб лисину – і з розумними примруженими очима. Його історію я звідав добре, саме тому низько вклонився, а коли правитель обізвався до мене, чемно стрілив у його бік очима, не сміючи дивитися просто.
– Місце для вас є, – сказав він, чітко карбуючи слова, – і про це довідаєтесь у мого помічника. Папери ваші в порядку, сподіваюся, ви чесно послужите справі освіти й государю.
– Радий старатися! – з готовністю відказав я, а що голос мій мимовільно прозвучав фальцетом, зовсім мені не зашкодило.
Після того правитель канцелярії обдивився мене не без інтересу, і його вуста розповзлись у приязній, а може, іронічній усмішці.
– Дивне у вас прізвище, – сказав. – Сатановський – це щось начебто від сатани?..
– Прізвище мого діда, – смиренно пояснив я, – було Сотановський, од малоросійського слова "сотати", що значить "мотать". Той самий дід, пристосовуючись до великоросійської вимови, змінив "о" на "а".
На те правитель канцелярії зробив круглі очі й раптом зареготав, викидаючи із себе трубні звуки. Я перечекав той його напад зі смиренною покірливістю.
– Потішили мене, – нарешті сказав правитель канцелярії. – Ідіть оформляйте папери.
Знову став холодний, суворий і замкнутий, а я вчинив те, на що був мастак – розчинився перед його очима і щез.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу