Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Чи ти не віриш у кохання, В’юцко? – спитав я тихо. – В те кохання, що все зрівнює і через усе переходить.

– Я вірю в життя, – сказала В’юцка.

– Але життя ж і твориться з любові і в любові.

– Чудне кажете, – засміялася В’юцка. – Як недосвідчений парубок. А ви ж уже не такий молодий, пане канцеляристо…

Я замовк присоромлений. Легше мені було розмовляти із Стефаном Савичем, ніж із нею. Ми з ним мислили майже однаково: через спільну пристрасть до віршів та книг і через те, що однаково відсторонювалися від живого, простого в своїй щоденності життя. Я навіть подумав, що перше речення у цій розмові з В’юцкою я промовив теж не простим голосом, а афектованим. Можливо, чоловік, якого вона чекала, мав би говорити з нею не так. Можливо, він взагалі з нею не говорив би, а тільки б подивився таким поглядом, в якому горіло б просте й зрозуміле бажання. Вона знала б, що значить той погляд, відчувала б коло себе силу його кулаків і широчінь його грудей. І прийшла б тоді до неї покірність, замішана на сльозах і трохи на страху. Вона знала б, що він прокинеться і перше його слово буде наказ. Не так легко вона тому наказові уляже, але коли уляже – це й буде початок її любові. Бо він не говоритиме їй чемних і великорозумних слів. В його погляді горітиме не тільки пристрасть, але й погроза, і, хоч вона не раз супроти нього збунтується, її серце буде його.

Зараз все відбувалося навпаки. Я лежав без руху, а В’юцка спала. З її грудей виривалося посопування, і я прикро скосив на неї очі. Вже світало, і в сірому сутінку її обличчя було виблякле. Між підборіддям та шиєю звішувався сальний капшучок, а довкола очей синіли тіні. Ще світилася красою, але в сірому світлі була її краса наполовину зруйнована.

10

Я зліз з полу і безшумно вдягся. Тоді, взявши чоботи в руки, навшпиньках пішов до дверей. Налапав защібку і тихо її зняв. Двері відчинити безгучно мені не вдалося, і вони рипнули. В’юцка перевернулася на бік, але не прокинулася.

Прихилив двері і вже тут узувся. Відтак підійшов до Савича, який спав на лаві, підклавши під щоку долоню. Обличчя його в рідкому світлі було погідне і майже радісне. Він усміхався, а мені здавалося, що переді мною лежить хлопчак. Приклав до голови сиве волосся і гадає, що когось так обдурить.

– Пане дяче, – торкнув його я. – Нам пора, пане дяче!.. Савич підхопився і, сівши на лаві, закліпав перестрашено.

– Га? – сказав голосно.

Я поклав пальця на вуста і зашипів:

– Тихше, пане Стефане. Вже світає, а нам пора. Дяк уже отямився.

– Чого так рано? – спитав пошепки.

– Щоб нас люди не побачили, – відповів я тихо. – Окрім того, хочу вже від’їжджати.

Дяк покірно встав, і ми крадьки вийшли надвір.

Була та пора, коли темрява розріджується просто на очах. Трава й бур’яни вилискували синьою памороззю, а землю трохи прихопило морозцем. Через городи між хат проглядали іржаві рудівські поля, паморозь випала й на них і синьо посвічувала. Савич горнувсь у латану свиту і пританцьовував з холоду. Я теж відчув морозець, що прокрався мені під одежу.

Вивів коня із В’юцчиної повітки, і ми пішли до виходу. Ворота було зачинено, і дяк почав вовтузитися біля засувів.

– Це мої засуви, – сказав він тремтячим від холоду голосом. – Не так легко і знаючому відчинити.

За ворітьми я скочив на коня. Темрява хутко покидала землю, тікаючи з-перед очей, наче відлітав це, махаючи крильми, величезний, як небо, птах.

– Сідайте, пане дяче, – сказав я, під’їжджаючи до стовпця, біля якого в’яжуть коней.

За мить дяк був у мене за спиною.

– Гарне вам снилося, пане дяче, що так усміхалися? – спитав я. – Мали таке осяяне обличчя.

– Бо таки гарне й снилося, – сказав дяк. – Гарнішого і не вигадаєш…

– Може, розкажете?

– А розкажу, – трохи схвильовано мовив дяк. – Приснилося мені, пане канцеляристо, чудне. Говорили ми ввечері про месію, то снилося, що він таки й прийшов. Давав людям пити світло із золотого дзбанка. А хто напивався, той усе погане в собі тратив. При тому світ був так налитий сонцем, що й діди молодцями поставали…

– І ви теж, пане Савичу?

– І я теж. Бо і я удостоївся напитись із золотого глека.

– Цей ваш сон апокрифічний, – сказав я. – Та сила, що його вам наслала, забула про пророцтво святого писання. Страшне має бути друге пришестя месії, і не любов і не світло він сіятиме, а судитиме.

– Я в те не вірю, – сказав за моєю спиною твердий голос. – Історію про страшний суд вигадали ченці, сховавшись від світу в чорні печери. Не треба бути богом, щоб лихо сіяти, пане канцеляристо, досить бути для того дияволом. Бог не для суду йде, а для любові, для добра вселюдського й просвітлення великої світової Голови.