Валерий Шевчук - Три листки за вікном

7

– Ну, то що, пане дяче, – зустріла нас В’юцка, – радієте, що можете на дурничку поживитись?

– Радію, В’юцко, – відгукнувся Савич. – Бо одне діло просто поживитись, а друге – живитись, дивлячись у ваші очі.

В’юцка засміялася вдоволено.

– Старий ви вже, а ласі до очей!

– Старий я тілом, а не серцем, В’юцко. Та й тілом не старий, а тільки цим волоссям, що виросло мені на обличчі, – він потріпав свою сиву бороду.

– Був би парубок, та порохно сиплеться, – трохи зажорстоко сказала В’юцка. ---Вточити вам запіканки?

– Звісно, запіканки, В’юцко, – сказав я. В’юцка крутнулася на підборах і похитала клубами, видимо знаючи, що ми дивимось услід.

– А ви не співаєте, пане канцеляристо? – спитав дяк.

– Люблю слухати, – сказав я.

– А я співатиму. Коли співаю, не така В’юцка до мене немилосердна.

Він підморгнув, але мені здалося, що його веселість не зовсім щира. На споді очей я уздрів якусь глибоку, затамовану серйозність – певне, чекав нагоди продовжити нашу розмову.

В’юцка принесла поставець, тоді присіла боком на лаву і подивилася на мене впритул.

– З’явилася так раптово, пане канцеляристо, – сказала. – Он і хлопці дивувалися на ваш прихід. Дивувалися, що знайшли собі в дяку приятеля.

– Що ж тут дивного?

– А те, що ви пан, а дяк бідніший за найбіднішого.

– Чуєте, пане дяче? – сказав я латиною. – Ця жінка теж не знає, що таке душевна спорідненість.

– Ця жінка мислить, як юрба, – відповів мені латиною дяк.

– Бачите, В’юцко, – сказав я, усміхаючись. – Умію говорити з паном дяком так, що ніхто нас не розбере.

– Ах, ця мені жебрацька мова! – махнула рукою В’юцка.

– Пане дяче! – вигукнув я. – Вона зве божественну латину жебрацькою мовою!

– О часи, о звичаї! – засміявся дяк. – У наш брутальний вік тільки те, що можна помацати, набирає ціни.

– Знову ви говорите не так, як люди, – трохи розсердилася В’юцка. – Смієтеся з мене?

– Хіба можна з вас кпити, В’юцко? – сказав зі щирою шанобою дяк. – Божественна ви, незрівнянна чарівниця! В його голосі прозвучало щось таке ніжне, що В’юцка залилась червінцем.

– Фі, пане дяче! – махнула рукою. – Посоромилися б сторонньої людини!..

– Це я стороння людина? – спитав, придивляючись до них пильніше. На мить мені здалося, що є між цими двома глибший зв’язок, ніж видавалося.

В’юцка засміялася.

– Правду кажете, пане канцеляристо, – сказала вона. – В мене тут нема сторонніх людей!

– Випийте з нами, В’юцко, – сказав я, накладаючи долоню на її руку. – Скоро пан дяк співати почне, то веселіше вам буде.

– Я сьогодні не співатиму, В’юцко, – сказав дяк. – Важкий став від випитого і з’їдженого. Цілий тиждень не приходитиму до вас і не надокучатиму.

– Ви б частіше приїздили, пане канцеляристо, – вколола його В’юцка. – Бо я таки подам на пана дяка в суд, і той відпише мені все його добро…

– А звісно, звісно, – сказав добродушно дяк. – Всю мою худобу… А чи не знаєте ви: кажуть, є такий край, де воші відгодовують такі, як вівці.

– І що з них роблять, пане дяче? – вигукнула захоплено В’юцка.

– Луплять шкуру і шиють жіночі рукавички.

– Б-р-р! – здригнулася В’юцка. – Вигадуєте казна-що! Дяк сидів за столом і дививсь у вікно, і його очі таки не були веселі, начебто В’юцка, відійшовши, забрала з собою і його сміх.

– Все у мене розпитуєте, пане канцеляристо, – сказав він. – А чи дозволите й мені дещо запитати?

– Таж звісно, пане дяче.

– Ходять дивні чутки, та й того разу я питав у вас про це… Кажуть, що з’явивсь у наших краях чоловік, що месією себе називає. Чи не було урядового підтвердження тим чуткам?

– Таки було, пане дяче, – сказав я. – Був про те гетьманський універсал.

– І що ж там говорилося? – начебто знехотя спитав дяк.

– Що самозванець і злочинець він, і велілося, де з’явиться, заарештувати й приставити негайно у військову канцелярію.

Дяк зирнув на мене зизом, і я побачив, що обличчя його надуміру серйозне.

– Звісно, звісно, – сказав він. – Так воно бувало завжди…

8

Я хотів сповістити і про другий присланий до нас щодо псевдомесії універсал, але мене пронизав раптом дивний здогад: в голові моїй ураз зв’язалися нитки, що жили в ній раніше несполучне. Я подумав: той школярик Тимофій з його чудовим голосом і Іван Нечерда, чи інакше Дядечко, та страшна й така неправдоподібна історія про Петра-Юстина, списана з давнього якогось манускрипта й тільки прикладена до нашої землі, – чи так випадково все це з’явилося з-під пера Стефана Савича? Адже він сам мені сказав, що все у світі повторюється, і повторюються історії, що їх переживає людство у віках. Він сам мені сказав, що його найбільше цікавить той, хто приходить урятувати цей світ чи прояснити його загадкову всесвітню Голову. Я начебто повернув до себе всю ту нашу розмову, що відбувалась у школі, і почув розсудливий і твердий Савичів голос. "Бо тільки він з’являється, – сказав він, – з’являється і той, котрий готує світлому загладу". – "Той, що зрадить його?" – спитав тоді я. "Саме так! – відповів твердо дяк. – Той, хто принесе світлому смерть!"