Галина Тарасюк: У вирій

Котиться собі, маленька, кругленька в штучній сірій шубці, в пуховій хустці, у валянцях — бурках. Сніг під калошами у таку рань порипує весело, дзвінко, наче в молодості. Навстріч Келі «ферма» з роботи вертається: «По вас, Филимоновна, хоч часи звіряй!».

Слідом за Килинкою «контора» біжить на роботу, випихаючи з хати дітей: «Гайда в школу! Он вже баба Килина в село почесала».

Келя все те чує, але не сердиться. Часом їй здається, що якби вона всі ті роки щоранку не йшла в село, то й «контора» на роботу не виходила б. Пила б собі чай удома.

Але сьогодні це вже мало Килинку обходить. Тривожить інше: вже кінець лютого, а ще жодна її товаришка з вирію не повернулася. Чисто й незаймано біліють сніги на їхніх подвірях. Навіть пташиного сліду не видно. Та й де йому взятися, тому сліду, коли відлетіла у вирій «рільнича» разом з курми та індиками — годувати по городах дітей.

От і Стасі ще нема. Обійстя — наче біла пустка. Аж якось наче страшно стає Килинці. Бо ж Стася усе першою з Криму від дочки вертається. Жаліється, що в тому Криму їй день за рік видається. Як той казав, чужина вона і є чужина. Ще й зятенько попався пияцюга й ледащо — бідує з ним дочка…

Стася жаліється, Келя слухає, потакує, а в душі ворушиться прихований жаль на свою одиноку судьбу. Бо який вже той зять не є, а таки щоосені везе Стасю, як графиню, у теплий Крим. А Килинку ніхто нікуди не везе, не кличе, не відпарює у білій городській ванні її задубіле на колгоспних вітрах і сонці, тіло, покручені роботою та ревматизмом, старі кості. Проте Стасі Келя про своє — ані пари з вуст, лиш на її, як той казав, клопіт головою покивує.

Нема Стасі і, видко, що й Лампії ще нема. Лиш хата її дивиться на Килинку сумними більмами вікон, наче знає, як скучає Келя і за Лампією, і за вечорницями у Лампії. Бо ж наче вчора, коли Лампія ще була дужча і зимувала в рідній хаті, зимовими вечорами сходилась до неї на телевізор вся рільнича. Бо ж саме тоді почали показувати по телевізору кіно про те, як багаті теж плачуть. Дуже жалісне, але, як той казав, дуже жизнєне кіно. Тож, бувало, сидить собі рільнича в Лампії та дивиться, як-то живуть люди у вічно теплих краях. І хоч жінки там пещені та розкішні, і вбрані гарно, а тішаться і мучаться, як звичайні тобі колгоспниці.

Третьою по рахунку повертається в село пяниця Варушка: потовстіла, посвіжіла. Видко, дочки тримають бабу в добрих руках. Із тиждень Варушка похвалятиметься, як то розкішно живуть в городі її Маруся-Віруся, а далі понесе подаровані дочками спідниці та кофти до Байрачихи на горілку міняти. А була ж колись на все село пані головиха. А вмер чоловік — і пустилася берега. Килинка цього не може пойняти і, як той казав, не хоче понімати, бо вона сама життя прожила без чоловіка і не спилась, не скотилась у рів, і люди її цілий вік за люди мають.

Келя сердито відвертається від колись пишного обійстя покійного голови, але у вухах аж лящить пяний голос Варушки:

— Шо, Филимоновна, за пенсією йдеш? Іди-іди, ударнице! Цілий вік, як кат, робила, а маєш — во! Дулю з маком!

І хоч Варушка каже святу правду, обидно Келі те чути від такої ледащиці, як Варушка. От якби їй це Пестя казала — діло інше…

При згадці про Пестю серце Килинчине жалібно стискається: нема Песті. Нема трудяги великої — ще до Нового року померла, бідолаха. Десь там, в городі, і поховали діти. У село лиш звістку дали, що мами вже нема. А Пестя ж лиш на якийсь рочок старша за Килинку. Але хіба Пестя прожила життя, наче Келя: не клята — не мята? Лиш одних дітей шестеро привела. А найгірше — не жалів її Іван, чоловік… Ото вже набідувалася, подруженька дорога… А хату діти скоро продадуть…

Келя минає Пестині ворота і вже летить поглядом до Фотининих. Але й тої нема — не вернулась від дочки з Києва додому. Невістка сама порає худобу.

Тривожно Килинці, бо замітила, що дуже вже ото старі сільські люди по городах вмирають. А коли б Пестя зосталася в селі зимувати, то ще б прожила якийсь рік.

Дивись, от горе, навіть Дезя ще з району не вернулася, а звідти ж пішки можна дійти…

Килинка дрібно сніжком порипуючи поспішає в село. Хоче чути, що в світі нового та й чи не подає звістку зі світів котрась із її товаришок.

От вже й контора, і сільрада. Але Келя простує до магазину. Хоч від того магазину, як той казав, лиш одна назва зосталася та порожні полиці, та продавщиця Сонька, що витупує за прилавком аж синя від холоду. Хоч би тобі іржава яка тюлька, чи буханець хліба! Нема! Лиш кілька пляшок горіляки та ще якогось трійла.