Галина Тарасюк: Щаслива Дарочка

Так Семен і Дарця у всьому — одне коло одного, одне одного тримається. Чи то радше, Дарця за Семеном, як нитка за голкою. Одно слово — Семени! А раз верталися Семени із забави. Йшли, як люди, понад потічком, гомоніли, і діти за ними роєм дзуменіли. Як люди! Та наразі Семен — шубовсь у воду та й пішов потоком, ніби вулицею. А Дарочка — й собі… слідом! Чи п’яна, чи так не твереза? Ідуть потоком, регочуться, та дрібненьких коломийок виспівають, а дріб дівочий берегом лопотить та верещить від радості. А вже осінь пізненька, вода студена, вночі кригою береться. Нусі Василевій очі рогом полізли, як те уздріла — Кумо! — кричить з берега: — Чи ж ви подуріли, та же зимно?!! А Дарочка регоче: — Та то, кумо, як стояти — зимно, а як іти — гаряче!

— Що то за дефіляда така? — зібралися на березі люди.

— Та то ж Семен и домів із гостей добиваються! — Річкою?!! А що — дороги нема! — Та же вар’яти! Не видиш… — Та виджу, лиш не збагну, хто з них більший, як ти кажеш… — Яке їхало, таке здибало… — Що правда, то не гріх: такі вже паровані, як горнята малювані… — Та най їм добро, гай, лишіт!.. Най здорові будут!

А то — зима, сніг, а Семен встає серед ночі, бере кожух та в стайню — на сіно спати. А Дарця слідочком. Позалазять на сіно і лиш мички під стріху летять, а вже ж немолоді…

— Щаслива ти, Дарцю, — заздро зітхали сільські молодиці, уздрівши, як ніс якось Семен свою Дарочку на оберемку через усю обору, від стайні — до хати. — На руках тебе твій носить… Правда, що там носити — кіло двісті… Та все ж… — стогнали скрушно, позираючи на свої дебелі клуби.

А Дарочка лиш сміється. Та не все була Дарці масниця, як люди думали. Бувало, находило на Семена щось лихе, недобре, навісне, і то зненацька, мов скаженина. Лютою кров’ю наливалися тоді його чорні гарячі очі, а з ніздрів пара валила, як у жеребця на морозі. Хай Бог милує! І ставала тоді Дарочка тінню, духом — ставала. Найстрашніше, що сказ нападав на Семена ні з того ні з сього. Бувало, з постелі зривався, грюкав дверима і рвав босоніж снігами до лісу. А то… діти були дрібні, як горох, а голова в Дарці забита, затуркана клопотами. Не раз: то пересолить борщ, то недосолить. І не раз летіла зі столу миска. На хідники чисті, на стіни білі, на рушники… А Дарочка лиш охне та за новий береться, або кулешу колотить, та все жаліє Семена: “Боже, Боже, яка ж в нього праця тяжка”. Праця в Семена справді важка була: ліс возив із гір на Чернівці, а то й далі. І Дарця з’їдалася тою роботою, переживала і прощала Семенові все. Навіть, коли прийде, бувало, опівночі і: — Став, ґаздине, пироги! А ґаздиня — Та в мене, ґаздо, ниньки галушки. Ще гарячі. А ґазда — А я кажу: став пироги! Я в цій хаті чоловік чи патик?! А ґаздиня:

— Чоловік, Семенку, чоловік, ще й який чоловік, недурно ж мамка мені казали: в мене зять, як у когось п’ять. Лиш не пилуйси, пожди, будуть вам, ґаздо, пироги — махом!

Інша б жінка — в крик, у лемент, до сусідів, в сільську Раду: сякий-такий! Інша, та не Дарочка. Дарця мовби тільки й чекала, аби серед ночі їй пироги загадали. Аж світиться від щастя. Семен ще не розпогодився, а Дарця вже й тісто замісила, вже з окропу пироги вибирає для свого ґазди. Зате вночі… О, вночі ставала Дарочка на білих високих подушках із наймички — цісаревою! Бо жодну жінку ані в селі, ані у світі цілому так не ціловано ніколи ніжно-пекельно — з голови до п’ят, і жодній не казано стільки слів найсолодших… Так думала Щаслива Дарочка, доки… Аж доки не перестріла її коло ферми Нуся Василева та не розказала, ніби бачила Семена у зрубі з Петрусяковою невісткою та як… — Встидайтеся, ґаздине! — обірвала Дарка Василеву: — Бігме, стидайтеся! Ганьбите чесну шлюбну жінку. Та же тогди в зрубі і я малини збирала, лиш ви мене не виділи. Певно, якусь біду з очима маєте, ґаздине, коли бачать не те, що треба? Стидайтеся! — та й пішла, веселенька-щасливенька, гейби, Господочку, блаженна, чи навіжена, або чисто пороблено їй. Дарка пішла, а Василева ще довго стояла, як слуп, аж доки не привели її до тями добрі люди в особі Півоньки Стахової:

— Найшла з ким до бесіди стати! Чи ти не виділа, як вона, най не кажу, шпацірувала з тим варіятом з-під Яремчі крижанов водов у коліно? Ти би пішла?! І я нє! То чого ти дивуєш! Гай, лиши, най мастя собі голови шміром, а ти дєкуй Богові, що не маєш таке в хаті. Я от тричі на дню свічки в церкві став’ю, що колись вона мені з тим батяром дорогу перейшла… Думала — щістє імила. Ага!

Хоча Нуся Василева Півоньчиних свічок не рахувала, та й стрічала її в церкві лиш на Великдень, але ради Півоньчиної послухалась. Дарочка ніколи не питала Семена, де був, що робив, навіть коли приходив опівночі, часом лихий та прикрий. Не питала, бо чоловікові теж несолодко в життю, в якому всіляке буває, бо і в неї на душі, часом, як у темному лісі, звір дикий виє… Думала Дарця і брала всю вину на себе. Бо ж не Семен винен, що з роками її почала втомлювати його чоловіча невгамовність. Замучена роботою, хатніми клопотами, школою старших дітей, хворобами — менших, вічно вагітна, вічно з немовлям коло цицьки, вона й рада була, коли Семен не займав її вночі. Навіть вдячна була, що давав відітхнути… А воно он що виходить… Що ж це воно виходить?! А виходить на таке, що чоловік — не те, що жінка… У нього своє в голові… А з голови Дарчиної не виходили слова куми Василихи, і той зруб проклятий, порослий густими малинами, і молода Петрусякова невістка, до якої чоловіки липли, як мухи до меду, і гарячі чорні очі Семена, але не на неї, його щасливу Дарочку, звернені… Як вона дісталася д’хаті, не відала. Тільки пам’яталося, що хотіла від дітей заховатися, і від світу цілого… Тож не придумала нічого мудрішого, як полізти у пивницю, і там, в темряві, серед діжок з капустою, серед засіків із картоплею та буряками, виплакатися донесхочу, тоненько, жалібно підвиваючи, а по тому втертися і вилізти на світ Божий та на людські очі знову щасливою Дарочкою. Хтозна, що б робила в її горі інша? Та Бог з нею, з іншою! А Дарочка увечері, мов нічого не сталося, виловлювала з окропу улюблені Семенові пироги з афинами. Лише, коли вже спати лягли, сказала тихо — Семенку, я ж тебе не неволю, як не люба, то… Але мовчу. Роби, як знаєш, аби лиш мені люди очі не кололи.