Галина Тарасюк - На Чортовій греблі

До вечора Таміла бродила по розкішній дачі, милувалась з балкончиків сліпучим лазуровим морем, різнобарвним від купальників і парасольок пляжем, уявляла себе хазяйкою всієї цієї розкоші, принцесою казкового замку і млосно зітхала за кучерявим принцом. Як же ж вона чекала вечора, мліючи від спогадів про їхнє кохання на шовковій траві перелісків та лісосмуг під рясними (вже такими далекими) сільськими зорями! І дуже здивувалась, коли Саркісян увечері не приїхав. Приїхали інші. На двох довгих лискучих машинах — цілий гурт кремезних, як Саркісян, і кучерявих, як він, чолов'яг у барвистих шортах і футболках.

Таміла похолола від здогаду: Саркісян не брехав — це була банда кілерів, яких найняла його колишня дружина. Вони вислідили його… їх… І приїхали убити. Обох!

І доки кілери по-діловому ломилася у парадні двері, підхльостувана поганим передчуттям Таміла зляканою кішкою металась по дачі, намагаючись знайти чорний хід, чи відчинене вікно. Але все в палаці було надійно загратоване. І, забившись у темний кут величезного фойє між диваном і фікусом, Таміла затихла.

Але її скоро знайшли і виволокли на світ білий, регочучи та вигукуючи:

— Вай, какой персік подаріл нам Саркісян! Вах, какой сладкій! Пакушяєм, што лі? Смотрі, Джахар, а он їшьо і царапаєтся! Ух, какой рєзвій!

Таміла зашарпалась у чіпких волохатих руках, заверещала що є сили, намагаючись попередити Саркісяна, але рот їй закрили взмиг ока…

…Розтерзана, знищена, липка від вина і сперми, Таміла сиділа, скулившись, у м'якому оксамитовому кріслі і байдуже дивилась, як п'яна компанія її мучителів покидає дачу. За вікнами сірів світанок, на сірих чоловічих фізіономіях проступала зла похмільна нудьга. Таміла думала: кінець її близький. Ці виродки здатні на все. Але страху не було. Навпаки, їй хотілося вмерти. Чим скоріше вмерти, і нічого не пам'ятати, ні про що не думати, ні про що не знати… Вмерти. Врятуватись від страшного здогаду, що вже свердлив їй голову.

Але бандити більше не чіпали її. Тільки один, оглянувшись у дверях, гидливо чвиркнув крізь зуби:

— І шьтоб до утра здес і духа твоєво нє біло, понял?

…Поверталася Таміла у село долинами, щоб менше хто бачив. А потому довго сиділа на межі, в кущах смородини, і дивилась, як на подвір'ї Красовський гойдає у візочку двійняток — Діну і Тіну. На душі було порожньо і чорно. Тільки голову свердлила думка, що тепер вона знає про світ і людей усе. Але не знає, як жити далі.