Роман Квант - Покарання

Проте, я пообіцяв, що продовжу езотеричні дослідження без психотропних речовин. Лише глибокі медитації та сновидіння. Ніяких шаманських ритуалів, спіритичних сеансів та інших окультивних практик, що можуть становити небезпеку. І бажано мені не тусуватися із екс-членами клубу «Аномалія». До речі, цей клуб починає розпадатися і скоро, думаю, від нього нічого більше не залишиться. Адже такі божевільні ідеї, ніколи не отримають втілення, а якщо їх хтось і реалізує на практиці, то тільки найповніший безумець та параноїк.

Отже, ми урочисто розпрощалися і я пообіцяв дотримуватися усіх порад. Пилип порадив звертатися до нього, якщо у мене виникнуть бодай найменші проблеми у містичних переживаннях та відчуттях.

Я вирішив, що принаймні спробую змінити своє життя на краще.

Наступний тиждень пройшов без пригод.

Я прокидався о десятій ранку, медитував близько години, снідав, виходив на прогулянку чи займався іншими справами, а ввечері і до глибокої ночі писав роман. І мені здавалося, що цей твір відкриває нові межі реальності та допомагає краще себе зрозуміти.

Я став менше палити і пити. Але бажання користатися сильними психоделіками і вийти в інший вимір мене постійно відвідувало. Проте, я намагався не думати про такі дурниці і займатися власними справами.

Час, відведений для медитації не пропадав даремно. Я занурювався у глибокий транс, відгородившись від зовнішнього світу, та відчуваючи спокій та тишу. Тишу та спокій. Ці два відчуття гармонійно поєднувалися у моєму надзвичайному стані і я розумів, що досягаю чогось абстрактного та невідомого. Відсутність будь-яких думок та спроба дивитися на картинки без їх розуміння, казало мені проте, що я на правильному шляху. Але, чогось мені не вистачало, щоб пригадати якісь уривки іншого життя і вловити їх зміст для подальшого осмислення.

Все-таки, дещо відбулося за цей тиждень. А точніше, сталися дві речі.

Перша річ — це дежа вю, коли я бачив знову і знову, як Долина збирається на вечірку в компанію молоді таких же, як вона сама: наркомани, що деградували на очах. Це видіння виникало, майже щодня. Я розповідав про це Зоряні і вона порадила мені поїхати у село Глибоководне та шукати відповіді саме там. Крім того, вона запропонувала туди їхати разом. Я не вагаючись погодився.

А друга річ — це те, що нас чекало попереду. Неприємне відкриття.

Прохолодного осіннього ранку, пожовкле листя шелестіло на деревах та розліталося у повітрі, завдяки подиху вітру. Ми їхали у авто на зустріч таємниці.

Зоряна навіть пропустила пари, щоб поїхати разом зі мною. Що саме ми збиралися шукати, я точно не був впевнений. По-перше, треба було знайти точне місце знаходження цього села. По-друге, я збирався поговорити з Мішком і вирішити деякі питання. Правда, чіткого та структурованого плану послідовних дій в мене не було. І в дівчини теж.

Нас більше штовхало вперед упертість та цікавість.

— Ти впевнений, що ми знайдемо тут село? — спитала Зоряна, дивлячись уважно на мапу області.

Ми їхали останні десять хвилин мовчки. Навіть радіо було вимкненим, щоб не порушувати священну тишу, до якої я останнім часом звик.

— А хіба є інший варіант? Минулого разу, я прокинувся на не відомій галявині, не пригадуючи, як там опинився. Мішко підвіз мене до села. Ми проїхали кілометрів двадцять.

— Але ти повинен пам’ятати це місце. Тим паче, Мішко відвозив тебе у Дніпропетровськ. Невже ти не пам’ятаєш шлях?

Я піймав на собі її погляд і закурив цигарку.

— Та ніби пригадую шлях. Десь тут повинна бути знайома дорога…

— А ось на мапі тут взагалі Петриківка, — зауважила дівчина. — Мені здається, що ти помилився.

Я знизив плечима і вирішив зупинитися, щоб спитати у першого-ліпшого перехожого про місце знаходження села Глибоководне. Проте, як на зло ми їхали такою дорогою, що поруч не було жодних людей, лише кілька зустрічних авто і все. Ніякої можливості спитати у когось напрямок.

— Мені це не подобається. Доводиться вірити у містику… О, здається, знайомі місця!

Ми проїхали кількасот метрів і я зупинив «Тойоту». Невеличка лісова галявина була мені дуже знайомою. Ми вийшли з авто і пройшлися трохи в глибину лісу. Повсюди були темні постаті високих дубів та кленів. Але жодної знайомої місцевості. Наче, дерева встигли так швидко виростити, що зайняли усі вільні простори. Насправді, я був упевнений, що це той самий ліс, де я прийшов до тями і водночас, це було зовсім інше місце.