Роман Квант - Покарання

— Як ащущєнія? — питає Руслан.

— Афігєнниє, — чесно сказала я.

І це була правда. Замість страху мене накрила хвиля адреналіну, відчуття присутності смерті і пафосний настрій від цього відкриття. Я дивилася на смерть звисока, на можливість померти, ніби ця можливість існувала серед мільйонів варіантів сценаріїв мого життя. Я дивилася у пітьму і просто кайфувала від нових вражень, наче всі чакри одночасно повідкривалися і поглинули таку величезну енергію космосу, що вистачить освітлювати нашу планету десять років. Такого феноменального відчуття ейфорії я ніколи не відчувала. В мене ніби відкрилося третє око.

— Пацани! — азартно вигукнула я. — Чого ви сцитє?! А ну ставайте на перила, як я. Шо ви втикаєте, як тьолки. Сцикуни! Задроти!

Юнаки здивовано переглянулися між собою.

— В натурє! — погодився Валера. — Еслі баба смогла, то ми тожє сможєм. Пашлі!

Він першим заліз на перила, перш ніж хтось встиг заперечити чи відмовитися. Сергій також довго не розмірковував і вже через хвилину стояв обома ногами на вузьких перилах балкону. А інші юнаки, що не наважувалися навіть зійти з місця, мовчки із цікавістю в суміші зі страхом та деякою повагою за цим спостерігали.

— Ей, чуваки! Ходіть на перила! Чого ви втикаєте?! Це ж круто! Егей! — Валера трохи підстрибнув на місці і почав розмахувати руками на всі боки, наче орел махає крильми під час польоту.

— Астарожнєй! — кричить Сергій, трохи злякавшись його божевільних рухів руками, що ледве не зачепило його. — Не махай граблями, а то разабємся на хуй!

Я відчуваю, що час злазити, поки в мене не запаморочилася голова. Фобії в мене не було, але тверезість та раціональний розум до мене поверталися, нагадуючи мені про правила безпеки. А ще мене міцно тримав інстинкт самозбереження, який теж прокинувся, пригадавши, яку задачу він повинен постійно виконувати.

Валера шалено, дико зареготав,

(от чорт, хтось сидить в мені. Я відчуваю в голові чужі думки, чужий погляд. Хтось намагається контролювати мою свідомість)

а всі хлопці здивовано на нього дивилися, трохи налякані. Навіть Сергій обережно зліз назад, щоб не спокушати долю та не піддаватися величезному невиправданому ризику. Раптом в мене хтось перемкнув тумблер і я почала втрачати контакт із своїм фізичним тілом. Ні, цього не може бути! Я стала відчувати, ніби стаю іншою людиною. Хтось, знаходячись у мені мовчки спостерігав за розвитком події, як сторонній спостерігач. В голові виникла абсолютна порожнеча, що страшенно мене лякала своїм несподіваним приходом.

Затемнення.

Я прокинулася/прокинувся і зрозуміла/зрозумів…

Хто я? Чоловік? Жінка? Остап? Долина? Все перемішалося в купу. Я не міг нічого усвідомити та збагнути. В голові не було жодних продуктивних думок з цього приводу. Взагалі відсутність будь-яких думок, наче знаходишся у глибокій медитації.

Знову провал в небуття.

Навколо тиша та цілковита темрява.

Я намагаюся щось розгледіти в пітьмі, але мої очі нічого не розрізняють окрім одного предмету, який здається мені дуже схожим на лампу. Я протягаю руку до цього предмету і вмикаю світло нічної лампи. Темрява з блискавичною швидкістю зникає з цієї території. Звикнувши дивитися у яскравому світлі, я бачу незнайому кімнату із шафою та ліжком, на якому я, власне лежу зараз. На підвіконні стоять горщики з квітами, а на невеличкому столику — кілька книжок. Усі предмети в цьому таємничому приміщенні говорять про чуже місце для мене. Хто я такий і як я тут опинився? Що це за місце взагалі?

З першим питанням труднощів в мене не виникає: я легко ідентифікую себе, пригадавши, що я — Остап Дорошенко. А от два наступні питання залишаються без відповіді. І це викликає лише розгубленість та безпорадність, наче людина, що заблукала у непроглядному тумані, не знаючи, яким шляхом їй треба йти.

Дуже повільно я пригадую, як пережив частину життя Долини, відчував і бачив усе так реально до найменших дрібниць та деталей. Навіть могло здатися, що я був на той час тією дівчиною і усе буквально відчував та жив повністю її окремим, невідомим для мене життям. Щоб це могло означати? Невже реінкарнація? Що ж, цілком може бути і таке. Чи я просто божеволію? Про останнє, звісно, краще всього не думати, але ці думки самі нав’язливо лізли в голову. Тепер я вже готовий був визнати, що можна обійтися в житті без наркотиків, але, мабуть, вже було пізно визнавати власні помилки та виправляти їх.