Роман Квант - Покарання

Я хотів відповісти на це достойно, але дівчина мене випередила.

— Звісно, є. Остапе, я просто була загіпнотизована, коли побачила живого письменника… Тим паче знайомство за таких екстремальних обставин…

— Я впевнений, що це не випадково, — сказав я. — Сподіваюся, я вам не завдав клопоту, коли тут опинився?

— Про що ви кажете! Звісно, ні. Вас забрали сюди, а не в лікарню, бо ніяких ускладнень не було. Звичайна втрата свідомості.

— Не звичайна… Дуже дякую вам за допомогу. Якби не ви, то не знаю, що б було.

Іван уважно на мене подивився.

— Донька сказала, що ви пережили містичні події, щось аномальне.

— Остапе, ти ж не проти, що я сказала про це? — спитала мене Зоряна.

— Ні, ні, все гаразд. Я дійсно пережив аномальні речі і вважаю, що мені потрібна допомога біоенергетика. Бо всі події були такими жахливими та реальними.

Хвилинна пауза, наче тільки підсилювала ефект від сказаних слів і створювала специфічну атмосферу феноменальних явищ.

— Якщо ви хочете мені їх розповісти, то я вас уважно вислухаю, — запропонував він.

— Велике спасибі, але не зараз…

— Я можу вам допомогти. У мене є один знайомий біоенергетик та гіпнотерапевт. Доктор трансперсональної психології. Він добре розуміється на таких речах. Якщо хочете, то я можу зателефонувати йому.

— Я подумаю над цим, добре? Просто зараз я не готовий вам дати відповідь.

— Гаразд, подумайте над цим. А поки що відпочивайте. Можете знаходитися у нас стільки, скільки вам необхідно, щоб прийти до тями.

— Ще раз дякую вам.

Іван вийшов з кімнати і я переключив свою увагу на дівчину. Зоряна сказала, що принесе мені поїсти і вийшла, залишивши мене самого хвилин на десять. Я вирішив трохи помислити над своїм становищем, але чомусь не міг ніяк зосередити думки на необхідних речах, тому плюнув на це і просто дивився у вікно на вулицю, милуючись надзвичайним краєвидом: в далечінь до самої лінії горизонту йшла велика лісова смуга. В дощові дні, коли сіро та темно, ця смуга певно зливається з небом, перетворюючись у щось не зрозуміле темно-сірого, попелястого кольору.

Зоряна повернулася за десять хвилин і принесла мені сніданок: смажену картоплю з двома котлетами та пару бутербродів із кавою. Вся їжа за кілька хвилин опинилася у моєму шлунку, наче її ніколи не було. Я випив каву і після всієї трапези про себе нагадала нікотинова залежність.

— Зоряно, тут можна курити? Вибач мою нахабність, але…

— У нас в приміщенні не палять. Якщо хочеш, підемо на вулицю.

Я погодився. Тим паче, що на свіжому повітрі буде можливість поговорити.

Біля самої хати розташовувався невеличкий, затишний двір, а позаду — сад. У дерев’яній будці ліниво, розкинувши свої лапи лежав великий чорний пес, що байдуже подивився на мене своїми зеленими очиськами. Сонячні промені падали на мою незахищену макітру, але в осінню пору особливо не припікало. Навіть приємний подих вітру лише покращував настрій і нагадував про недавнє гостювання літа.

Ми вийшли крізь відчинену хвіртку на зустріч людській буденній метушні, на зустріч реальному світу, що швидко змінюється і дуже часто буває непередбаченим. Повітря було свіжим та приємним для моїх легенів, а я його жадібно ковтав, поглинав у себе, відчуваючи значне полегшення, приплив життєвих сил. Не поспішаючи, ми дійшли до невеличкого магазину продовольчих товарів. Черга в магазині складалася з кількох чоловік і через кілька хвилин ми купили усе необхідне: пиво, цигарки та харчі.

З пакетом продуктів ми вийшли на вулицю, знайшли вільну лавочку та сіли. Я закурив. Простягнув одну пляшку Зоряні та сам зробив ковток пива. Декілька хвилин ми отак сиділи мовчки, ні про що не говорячи. Дивилися на прохожих, що йшли власними справами, та слухаючи шепіт осіннього листя, який створював приємну гармонію навколо нас. Час від часу, я робив ковток пива, затяжку та роздумував над дилемою. Чи варто мені розповідати Зоряні про таємниче послання від незнайомця? Взагалі хто це писав і чи не примарилося це мені? Краще всього про це не знати. Можливо, не треба ворушити цей вулик.

Зоряна відволікла мене спитавши, чи пам’ятаю я останню розмову перед тим, як втратив свідомість? Я ковтнув пива перед тим, як говорити. Звісно, про таке я не міг забути. Я дуже добре пам’ятав нашу останню розмову з усіма найменшими подробицями, ніби вона щойно відбулася. І позаяк я все пам’ятаю, то чому не можу пригадати, як опинився у селі Глибоководне?