Роман Квант - Покарання

Я сів на диван поруч з ними, привітавшись.

Ми сидимо на м’якому диванчику і куримо гавайські сигари. В оточенні тютюнового диму, чарчини коньяку та друзів-однодумців, я почуваю себе на своєму місці. Усі вчорашні проблеми відходять на задній план. І нічого зайвого мене більше не турбує.

Петро, як гуру метафізики і керівник клубу «Аномалія» пропонує нам скуштувати галюциногенних грибів для відчуття незвичної реальності.

— Це вже клуб наркоманів, а не аномалій, — зауважила Аня.

— Ти про що? — здивувався Петро.

— Експерименти з речовинами, що змінюють стан свідомості дуже небезпечні. Не варто з цим жартувати.

— Ми ж приймаємо синтетичні наркотики. Крім того, якщо знати міру, то ніякої небезпеки не буде. Можна потрапити в нірвану, — сказав я.

— Остапе, зі мною трапилася одна дивна історія. Після того як я її розповім, навряд чи хтось захоче бавитися з психоделіками, — зауважила Аня. — Я на своєму прикладі відчула аномалії. Це почалося кілька тижнів тому, як я стала більше уваги приділяти психотропним речовинам. Одного дня прокинувшись, я почала відчувати, що знаходжусь не в себе вдома, а десь в невідомому місці. Це було схоже на пустелю, тільки колір землі, або того, на чому я стояла, був якимсь синій із червоними та білими плямами повсюди, що світилися і швидко рухалися вперед. Не знаю, це мабуть, божевілля, — вона робить паузу, щоб побачити нашу реакцію, але ми мовчимо, а тому Аня далі продовжує свою фантастичну розповідь. — Але це настільки реально! Отже, кілька разів я опинялася серед цієї синьої пустелі. Навколо була одна цілковита тиша. І, звісно, ніяких предметів, дерев, тварин чи людей не було взагалі. Тільки я одна і ця довжелезна безконечна синя пустеля. А потім стає здалеку щось гудіти не зрозуміле. І тоді відразу, я ніби впадаю в транс і через деякий час прокидаюся в себе у ліжку. Ви не повірите, але у волоссі залишаються ці сині піщинки невідомої речовини…

Ми всі мовчимо вражені її чудернацькою історією. Вірити в цю химеру я не маю жодного наміру. Інша річ, що послухавши цю маячню, я зможу написати чудовий роман.

— Вражає! Але що це за синя речовина? Певно, якась субстанція? — питає Юрко.

— Нє, на субстанцію не схоже… хоча… Не знаю… Я відчувала під ногами ніби щось м’яке, може як болото і водночас воно було як граніт тверде. Одним словом, такої земної поверхні ніде немає в нашому світі.

— Значить ти була в іншому світі, — зробила висновок Христина.

Мені не стає від цього смішно і я відчуваю щось не гаразд.

— Мабуть, мені це теж здається глюком. Але все виглядало настільки реальним! Потім, я прокидалася у себе вдома остаточно і розуміла, що починаю божеволіти. З цього приводу, я стаю все більше боятися зовнішнього світу…

— Навколишній світ боятися не треба. Треба боятися лише самого себе. Боятися того, що існує в тобі, в глибині підсвідомості, — зауважив я.

— Ну, канєшна, це ж сказав великий письменник, — іронічно сказала Аня. — Це ж золоті слова! Буду при нагоді цитувати.

Я посміхнувся у відповідь і дістав ще одну цигарку. Запалив.

— Чого смієшся? — спитала вона — Ти мені не віриш?

— Хочу вірити.

— Зря ти так говориш. Це тебе не торкається, тому ти лахаєш. Але мені реально дуже страшно від побаченого! Як бачу безконечний простір синьої субстанції, то просто жахаюся і божеволію!

Після цих слів Аню починає трохи трусити і вона ледве тримає себе в руках. Її обличчя покрито маскою всепоглинаючого, безконтрольного страху, який не має жодних обмежень.

— Аню, заспокойся! — говорить Юрко. — Ми тобі віримо. Заспокойся. У кожного в житті бувають надзвичайні події. Але не кожен може в цьому зізнатися. Деякі бояться у це повірити.

— Це настільки вражаюча історія, яку ти нам розповіла! — емоційно вигукнула Христина. — Фантастика!

— Еге ж! Тільки я не знаю, що мені з цим робити. Ці дивні відчуття, коли я опиняюся в невідомому місці, доведуть мене скоро до безглуздя. І знаєте шо? — спитала Аня, обвівши нас усіх своїм затравленим, нажаханим поглядом — поглядом пораненої косулі, в очах якої відображається смерть.

— Шо? — автоматично спитав я, вражений глибиною її страшної розповіді та геть забувши про своє досить-таке скептичне ставлення до містичних подій.

— Я думаю, що ці надзвичайні речі… ну вони тільки почалися. Боюся, далі буде ще гірше. І, можливо, не тільки зі мною. Просто з такими речами не бажано жартувати взагалі. Я думаю ці експерименти ні до чого хорошого не призводять. Це маячня. І ще мені здається… Не знаю… але… Ворота в іншу реальність відкрилися.