Роман Квант - Покарання

— Знак? Я згоден, що випадковостей у світі не буває. Отже, наша зустріч відбулася з конкретною метою.

— Якою?

— Я цього ще не знаю, — мовив я з інтонаціями загадковості.

Раптом я піймав на собі захоплений, вивчаючий погляд дівочих очей. Погляд, який відображав, віддзеркалював юну закоханість, втрату здорового глузду і запалення вогню пристрасті, що все більше розгорався в її красивих, як діаманти очах. А цей шалений вогонь йшов з самого серця.

— Цікаво, — мрійливо зауважила Зоряна. — Я ще досі не вірю, що розмовляю віч-на-віч із живим письменником.

— Зоряно, а ти хочеш розмовляти з мертвим письменником? Хочеш влаштувати сеанс спіритизму?

— Остапе, я серйозно. Ти дуже неординарна особистість і щось мені в цьому подобається.

— Гм… Як цікаво!

— Розумієш… мені важко це пояснити. Але в тобі відчувається іскра життя, якась жадоба, бажання пізнати всі таємниці світу. В мене виникло таке відчуття, ніби ти маєш намір дуже далеко заглиблюватися в цей світ. Наче хочеш дійти до центру Всесвіту.

Я зачаровано на неї подивився.

— Ти так красиво говориш. Може теж хочеш стати письменницею?

— Я про це ніколи не думала.

Виникла пауза, на протязі якої я запалив чергову цигарку.

— Пропоную випити за лозунг: мрії збуваються!

Ми знову випили. Я відчув приємне тепло в середині і дещо неадекватне сприйняття реальності.

— А ти віриш у те, про що пишеш чи ні?

— Не вірю.

— Але чому? Чому ти пишеш містику і не віриш цьому? Адже якесь пояснення є цим загадковим речам.

— Річ не в поясненні. Розумієш, в світі літераторів існує одне дуже важливе правило. Ніколи не пиши про те, у що віриш і ніколи не вір в те, про що пишеш.

Зоряна замислилася.

— Вражає! Отже, ти покладаєшся на власну фантазію. А сам ніколи не шукав пояснення тому, що відбувається навколо нас?

— Є речі, походження яких краще залишати у пітьмі. Тим паче, не усе можна пояснити логічно. Більшість процесів можна лише усвідомити на рівні інтуїції. Саме творче начало дозволяє краще розуміти окремі елементи цього світу. Це, наче ти дивися на уламки розбитого дзеркала і у кожному шматочку кольорового скла бачиш оригінальне відображення. А якщо на цей шматок глянути з іншого боку, то виникає нова картинка. Із різних поглядів, суджень, міркувань складаються індивідуальні картинки світу, які формують усю реальність. Отже, під яким би кутом зору не подивишся на предмет чи подію це буде реальність. Я впевнений, що немає поганих та хороших речей. Є лише наші судження, критичні оцінки, аналіз минулого, певні критерії. Первинна сутність речей втрачає своє значення, коли ми починаємо оцінювати ці речі.

— Я про це десь читала, але ніколи не уявляла собі, що все відбувається лише від наших думок, слів та вчинків. Але тепер мені стає ясніше, що свій всесвіт, створений власними думками, можна контролювати самому. А судити інших людей не варто, бо у кожного з нас своя реальність, своє неупереджене та унікальне життя. Кожен дивиться на кольорове дзеркало і бачить лише своє відображення та таку картину, яку хоче бачити.

Я кивнув, погоджуючись з дівчиною. Наша цікава розмова завершилася не так чудово, як я собі уявляв. Але по-іншому вже не могло бути, адже я перебрав з алкоголем і не міг показати себе перед дівчиною з найгіршої сторони. Тому, найкращим варіантом було розпрощатися та розійтися по власних домівках.

Саме це ми і зробили.

Наступного ранку настрій в мене був край паскудний. Тим вечором, приїхавши додому, я випив ще достатньо горілки, а тому зараз в мене боліла голова. Юрко Іздрик у «Воццеку» описував головний біль дуже детально, досконало із найменшими подробицями. А в мене описання цього неприємного процесу зводилося до двох слів: боліла голова.

Першу частину дня я провалявся у ліжку, а думки все крутилися то навколо Зоряни, то навколо майбутнього роману, який ще треба написати. Проте ніяких конкретних думок, про що слід писати я не мав.

Так повільно і дуже нудно пройшла частина мого бездіяння.

О другій годині дня життя в моїй оселі трохи почало ворушитися, наче пробуджуючись після сомнабулістичного стану.

Спочатку мені подзвонили друзі з клубу «Аномалія» та запросили на неформальну зустріч на дачі, де, як правило вони збиралися. Я погодився прийти на зустріч, ще не знаючи за які межі реальності мені доведеться вийти і який небезпечний прохід з іншого виміру відкриється у наш світ.