Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Не дуже.

Джіммі дістав з кишені джинсів зім'яту пачку сигарет і закурив. Аллен осудливо спостерігав, як син затягується й випускає носом дим. У домі курив тільки він.

– Джіммі, – знов озвався Аллен, – ти коли-небудь читав про те, що вчені вбачають прямий зв'язок між курінням і раком?

– А ти коли-небудь читав про те, що вчені кажуть про радіоактивне забруднення нашої планети?

Аллен зітхнув – утретє, відколи прийшов сьогодні додому.

– Гаразд, – мовив він покірливо. – Ти вже досить дорослий, щоб вирішувати це самому.

Джіммі мав вісімнадцять років і непогано заробляв на якихось випадкових роботах – про них він ніколи не говорив, але й ніколи не просив у батька грошей. Рік тому хлопець закінчив школу, і з досить пристойними оцінками, та коли Аллен порадив йому вступити до коледжу, він тільки засміявся.

– Скажи, Джіммі, – спитав Аллен, – мені цікаво: що це за нова гармонія, про яку ти весь час торочиш?

– Якби я знав, тат, я б її не шукав, – весело відповів Джіммі.

– А коли знайдеш, скажеш?

– Твій сарказм стає чимдалі гострішим, так? – запитав Джіммі, але досить доброзичливо. – Гаразд, тобі я скажу. Якщо й коли знайду.

Аллен підвівся.

– Я хочу прийняти душ і перевдягтися до вечері, – сказав він. – А ти?

– О, сьогодні ж п'ятниця! – вигукнув Джіммі, встаючи. – Дякую, що нагадав. Не хвилюйся, тат, я собі марафет наведу. – Він ніжно обняв батька за плечі, потім принюхався. – О, в мам, здається, й досі триває італійський період! У такому разі варто залишитись удома і добре поїсти.

– Якщо вже ти залишаєшся, то я порадив би тобі поголитись.

– Беру до уваги! – Джіммі легенько стис батька за плечі. – А знаєш, у мене грандіозна ідея! Чому б тобі якось не піти зі мною ввечері на танці? Я відрекомендую тебе як одного з новоорлеанських піонерів бугі-вугі. Дівчата попадають до твоїх ніг!

Аллен засміявся, зігрітий синовою рукою на плечі.

– Після цього вони більш не пропустять на танці й тебе!

– А тепер, – серйозно сказав Джіммі, – дозволь поставити тобі одне запитання. Сам ти коли-небудь зазираєш у дзеркало?

– Іноді.

– А тобі ні разу не спадало на думку, що вигляд у тебе не такий уже й чудовий? – Синове обличчя стало стурбованим. – Ти здаєшся жахливо стомленим, тат.

– Я почуваю себе непогано, – коротко відказав Аллен.

– У мене зібралося трохи грошей, – мовив Джіммі. – А що, як я фінансую вас із мам і на канікули ви гайнете тижнів на два десь до океану?

– Дякую, Джіммі, – мовив Аллен. – Прибережи свої гроші. Вони тобі, без сумніву, знадобляться – і дуже скоро. А я влітку люблю жити в місті.

– Діло хазяйське. – Джіммі знизав плечима. – Але якщо передумаєш…

– Не передумаю.

– Ти впертий старий піжон! – Джіммі струснув головою, забрав руку з батькового плеча й загасив сигарету. – Роби як хочеш. А якщо тобі пощастить знайти нову гармонію – заходь із нею. Для тебе двері завжди відчинені. – Він рушив на кухню. – А мені кортить поглянути, що то так пахне, аж слина котиться.

Зайшовши до ванної, Стренд подивився на себе в дзеркало. Джіммі мав рацію. Вигляд у нього й справді стомлений. Під очима мішки, шкіра на обличчі й очі зблякли. Аллен боровся зі спокусою лягти й трохи подрімати. Якби Леслі побачила його в ліжку, вона б занепокоїлась і спитала, чи він не захворів, – адже вдень Аллен ніколи не спав. Йому не хотілося почути, як дружина каже, що він перепрацювався і повинен піти до лікаря. Стренд довго стояв під душем, а наприкінці пустив крижану воду. Коли він почав одягатися до вечері, то відчув себе краще, хоч дзеркало цього й не показало. «П'ятдесят – іще не той вік, щоб почувати себе старим, – подумав він, – навіть після трудового тижня».

Коли він повернувся до їдальні, Елінор уже накривала на стіл.

– Привіт, доню! – сказав він і поцілував її. – Як справи?

– Я ракетою здіймаюся по службовій драбині, – сказала вона, розкладаючи серветки. – Мій шеф каже, нібито бачить у мені першу жінку, яка через десять років стане віце-президентом компанії. Каже, коли ми працюємо разом, він забуває, що я – гарненька дівчина. Що ти про це думаєш?

– Я думаю, він залицяється до тебе.

– Ну звісно! – відказала Елінор самовдоволено. – Але без успіху. Одначе, гадаю, він років на два помилився. У більший бік.

Елінор працювала інженером-аналітиком. на комп'ютерних системах у великому об'єднаному концерні на Парк-авеню. За фахом вона була математик, у коледжі пройшла курс навчання на комп'ютерах. Дівчина відзначалася гострим розумом, упевненістю в собі й діловими якостями. У концерні Елінор працювала тільки два роки, але їй уже довіряли розробляти комп'ютерні програми для різноманітних комерційних операцій у Нью-Йорку й за його межами. Своєю роботою вона була захоплена не менше, ніж Леслі музикою. Елінор намагалася пояснити це батькові, який потерпав за долю людини в дедалі більше комп'ютеризованому й бездушному світі. «Це однаково, – казала вона, – що творити з хаосу гармонію, до крайніх меж напружуючи свою уяву й хист.