Ірвін Шоу - Хліб по воді

Стренд засміявся:

– Різницю я чую, містере Кроуелл!

– Ще б пак, – кинув телесценарист.

– Ми з містером Кроуеллом прийшли випити чаю, Аллене, – сказала Леслі. – Вип'єш з нами?

– Залюбки.

– Я скоренько, – кинула Леслі. – Чайник уже закипає.

Коли вона виходила на кухню, Стренд замилувався її стрункою постаттю, міцними ногами й ніжним вигином шиї, блакитною спідницею та білою, як у школярки, блузкою. Просто таки дивовижна схожість із їхньою старшою дочкою!

– Надзвичайна жінка! – сказав Кроуелл. – Ангельське терпіння!

– Ви одружений, містере Кроуелл?

– Двічі, – похмуро відповів Кроуелл. Тепер збираюся втретє. Я вже по вуха в аліментах.

Телесценарист мав пухке, страдницьке обличчя, схоже на обчищену підгнилу картоплину. Леслі розповідала Стрендові, що він пише репризи для комедійних інтермедій. Робота ця була жахлива, якщо судити з виразу Кроуеллового обличчя. Він платив на тиждень сорок доларів за два уроки по півгодини, тож хвороба обходилася йому недешево, а надто коли він ще й почав ходити п'ять разів на тиждень до психоаналітика. «Ось він, бюджет сучасного американця! – подумав Стренд. – Комедійні репризи, лікування у психоаналітика, аліменти…»

– Якось ми з вами вип'ємо, – провадив Кроуелл, – і ви розповісте мені, як у наш час чоловік може залишатись одруженим.

– А біс його знає, – весело відповів Стренд. – Щасливий випадок. Лінощі. Консервативна відраза до перемін…

Кажіть, кажіть, – недовірливо кинув Кроуелл, посмикуючи пальці на своїх пухкеньких руках. Потім глянув на газету, що лежала розгорнена на столі. – І ви здатні присилувати себе читати газету?! – здивувався він.

– Маю таку дурну звичку, – відказав Стренд.

– А мені від них хочеться на стіну дертись,

– Сидіть, сидіть, – мовила Леслі, входячи з кухні із чайним посудом та печивом на таці.

Вона налила чоловікам чаю – рука впевнена, на обличчі привітна усмішка гостинної господині – й подала печиво. Кроуелл сумно похитав головою.

– Я на дієті, – зітхнув він. – Холестерин, тиск… Усе разом!

Стренд узяв цілу пригорщу печива. Пив він небагато й зовсім не курив, зате любив поласувати солодким. Відколи йому минуло двадцять, він не набрав жодного фунта ваги. Кроуелл похмуро дивився на рештки печива у Стренда на блюдечку. Він попросив до чаю молока, та коли Леслі сказала, що молока нема, випив чай без нічого, навіть без цукру.

Леслі, пораючись за столом, спитала Кроуелла, чи не хотів би він відкласти на якийсь час Шопена й узятися до Моцарта, але телесценарист відмовився, – як на його смак, Моцарт, мовляв, надто самовпевнений.

– Він трагічно кінчив, – нагадала Леслі. – Зовсім молодим.

– Трагічно чи не трагічно, – промовив Кроуелл, – а він завжди знав, куди йде. Шопен принаймні був меланхолійний.

Леслі зітхнула.

– Воля ваша, містере Кроуелл, – сказала вона. – У вівторок перейдемо до вальсу Мібемоль мажор.

– У голові я чую, як воно має звучати, – поскаржився Кроуелл. – А проте нічого не виходить.

– Треба більше вправлятися, – тактовно сказала Леслі. Її низький, мелодійний голос прозвучав як м'який мінорний акорд на фортепіано, – І все вийде.

– Ви справді так гадаєте, місіс Стренд? – запитав Кроуелл з явною недовірою в голосі.

Леслі завагалася.

– Ні, – відповіла нарешті й засміялась.

Стренд і собі засміявся, й далі жуючи печиво, а тоді засміявся й Кроуелл.

Коли телесценарист пішов, Аллен допоміг Леслі віднести до кухні чайні прибори. Він обняв її ззаду, поки вона зав'язувала фартух, поцілував у шию і поклав руку їй на груди.

– Знаєш, що б я зараз зробив? – спитав він.

– Тс-с! – шикнула Леслі. – Джіммі вдома, а він же ніколи не стукає в двері.

– Я ж не сказав, що зроблю. Я тільки сказав, що зробив би.

– Сьогодні ти так підлещуєшся до мене! Щось тут явно не те, – сказала, всміхнувшись, Леслі. – Мабуть, гарно провів час після роботи!

– Чудово прогулявся парком. У всьому живому бурхають соки. – Аллен відпустив дружину. – Я бачив, як Керолайн грала в теніс.

– От капосне дівча! – кинула Леслі. – Добігається, що ноги стануть як у штангіста важкої ваги.

– Поки що це їй, здається, не загрожує.

– А з ким вона грала? – запитала Леслі, помішуючи на сковороді підливу, що вже закипала.

– З якимсь новим, – сказав Аллен. – Грає добре. Але розумієш… Занадто вже він витончений, як на мене.

– Сподіваюсь, ти не витріщався на нього, як старомодний батько-охоронець доччиної невинності?