Ірвін Шоу - Хліб по воді

Коли Стренд відчинив двері квартири, він одразу почув музику двох інструментів – піаніно у вітальні й тихі, сумні, акорди електрогітари. А з кухні долинув смачний запах страви. Він усміхнувся, радий, що його привітав удома цілий букет приємних подразників. Піаніно звучало на уроці, який саме давала Леслі, його дружина. Колись вона мріяла стати справжньою піаністкою і вчилася у Жюяра; грала вона добре, та все ж не так добре, щоб виступати з концертами. Тепер Леслі викладала тричі на тиждень у приватній підготовчій школі неподалік від їхнього дому гру на фортепіано й музикознавство. Це значно поліпшувало сімейний бюджет і давало Керолайн змогу безкоштовно навчатися в тій таки школі. Без цієї допомоги Леслі вони не змогли б утримувати свою багатокімнатну квартиру з просторими, ще минулої доби кімнатами й високими стелями – плата за житло рік у рік зростала.

Акорди гітари, приглушені завбачливо причиненими дверима, долинали з кімнати його сина, Джіммі, що успадкував материн хист, але не її смак, судячи з тих композиторів, яким він надавав перевагу.

Стренд не став заважати ні одному, ні другому з музикантів і пішов до їдальні. Звуки гітари туди не проникали, але піаніно було чути. Спочатку на ньому грав учень, а потім Леслі, чию гру він легко впізнавав. Леслі виконала уривок з етюду Шопена, і з цього Аллен здогадався, хто в неї був на уроці, – телесценарист, що мав до Шопена особливу пристрасть. Психоаналітик сказав йому, ніби гра на піаніно послабить його нервову напругу. «Нервову напругу він собі, може, й послабить, – подумав Стренд, – але за таку гру Шопен би йому не подякував».

Учні в Леслі підібралися дуже різні: один полісмен з добрим слухом і негнучкими пальцями – він сидів за інструментом весь свій вільний час; тринадцятирічна дівчина, чиї батьки вважали свою дочку геніальною, – правда, Леслі не поділяла цієї думки, адвокат, який казав, що він радше грав би на піаніно в борделі, ніж виступав у суді, та ще кілька вчителів музики, які потребували допомоги в підготовці до уроків. Завдяки їм усім Леслі мала у себе вдома живу й цікаву роботу.

Стренд любив музику і, коли мав час, ходив з Леслі в оперу. І хоч іноді він здригався від звуків, які долинали з вітальні та синової спальні, йому подобалося, що у квартирі майже завжди лунає музика. Коли треба було працювати вдома, він сідав за письмовий стіл у великій спальні, де міг читати й писати в цілковитій тиші.

Аллен тихенько наспівував під етюд, що його дружина грала невротичному телесценаристові. Сидячи за старим круглим дубовим столом у їдальні, стіни якої були прикрашені пейзажами, – їх малювала у вільний час дружина, – він почав переглядати «Нью-Йорк таймс». «Страшний суд», – подумав він і взяв яблуко з вази, що стояла посеред столу. Жуючи яблуко, Аллен перебігав очима заголовки в газеті, яку Леслі завжди лишала для нього на столі, – переглянути її вранці він ніколи не встигав. Стренд уже доїдав яблуко, коли звуки піаніно стихли і розсувні двері з вітальні до їдальні розчинилися. Увійшла Леслі в супроводі телесценариста, і Аллен підвівся.

– О, ти уже вдома! – промовила Леслі й поцілувала його в щоку. – А я й не чула, коли ти прийшов.

– Я з насолодою послухав концерт, – сказав Аллен.

– Дружина пахла свіжістю і звабою. її довгі біляві коси, укладені вузлом на голові, тепер розсипалися – Леслі мала звичку рвучко нахилятися, коли грала. «Яка гарна жінка! – подумав Аллен. – Задля такої варто приходити додому». В юності Леслі була його ученицею, і коли він уперше побачив, як вона скромно сиділа в першому ряді на його уроці; то відразу вирішив: це саме та дівчина, з котрою він одружиться. Школи у Нью-Йорку тоді були інші. Дівчата носили сукні, ходили зачесані й не вважали, що мати скромний вигляд – це дикість. Він зачекав, поки Леслі склала випускні іспити, ретельно записав її адресу, прийшов до неї додому і, на превеликий жаль її батька й матері, – вони вважали, що його учителювання нічого, крім довічних злигоднів, дочці не дасть, – одружився з нею. Леслі вже закінчила тоді перший курс у Жюяра. Коли народилася Елінор, батько й мати трохи змінили своє ставлення до нього, але не дуже, Правда, тепер вони жили у Палм-Спрінгсі, і Аллен не читав їхніх листів до Леслі.

– Сподіваюся, наша гра не заважала вам? – спитав телесценарист.

– Зовсім ні, – відповів Стренд. – Мушу вам сказати, ви робите успіхи, містере Кроуелл.

– То ви, мабуть, чули, як грала ваша дружина, – сумно зітхнув Кроуелл. Скидалося на те, що його напруга не дуже спала за цей останній тиждень.